Селена Рейні - Безхатько в подарунок, Селена Рейні

ГЛАВА 2

Христина перерила у хаті всі шафи, тумбочки та серванти, але свічок не знайшла. За годину пошуків, зарядка на телефоні, яка, до слова, і так була низькою, через увімкнений ліхтарик, опустилася до критичних п’яти відсотків.

Закусивши губу, дівчина почала міркувати: якщо у хаті немає ні гасової лампи, ні свічок, отже вони повинні бути у літній кухні. Бо в те, що її покійні прадідусь та прабабця, під час довготривалих вимкнень світла просто сиділи перед грубкою і розмовляли, – вона вірити відмовлялася.

Тож, взула високі валянки, накинула на плечі стару куфайку та присвічуючи собі ліхтариком з телефона, вийшла у нічну хурделицю.

Двері й з хати, й з літньої кухні, відчинялися до середини. Аби у приміщення не посипався сніг, який вже досягав колін, Христині довелося попрацювати віником. Затискаючи у руці телефон, дівчина зробила вузьку доріжку до входу. Зрештою, зайшовши у кухню, вона причинила двері та пішла до шафки. І, – о щастя, – в першій же шухляді натрапила на пів сотні товстих свічок, гасову лампу та сірники.

Зарядки на телефоні вистачило якраз на те, щоб повернутися у хату, роздягнутися та запалити свічку. І як тільки побіленими стінами замигали тіні від вогняного язика, ліхтарика блимнув, мобільний слабо запищав, і штучне світло згаснуло.

В той же момент щось постукало у вікно. Тихо і слабко. Але Христина аж підстрибнула від переляку. Мить дівчина була у стопорі. Тоді розривалася між бажанням схопити кочергу чи сховатися під столом. Але опанувала себе та обережно підійшла до вікна. Те, що вона там побачила, аж ніяк не заспокоїло її. На неї дивилося щось велике, горбате та темне.

– Допоможіть, – ледь розібрала через завивання вітру. – Благаю!

Зрозумівши, що по іншу сторону шибки людина, Христина отямилася. Накинула на плечі куфайку і просто у капцях вибігла на двір. Вона думала, що та бідна людина чекатиме її під дверима. Але помилилася. Її нічний гість, скрутившись у клубок, притиснувся до стіни під тим самим вікном, у яке шкрябав.

Дівчина підбігла до білої брили, у яку він перетворювався. Потрусила його за плечі. Нічого.

– Вам потрібно підвестися. Зможете?

Чоловік, – а це точно був чоловік, – щось нерозбірливо пробурмотів.

Христина схопила його попід руку і потягнула доверху. Незнайомець неохоче підвівся. Чоловік видався їй дуже важким, а до дверей літньої кухні було ближче, ніж до хати. Тож дівчина потягнула його туди. Прочинила двері, впихаючи його в середину. Разом з ними у кухню вбігла кицька Мурза.

Дівчина відпустила руку чоловіка лише на мить, щоб закрити за собою двері, оскільки у кухню вривалося холодне повітря та сніг, а він звалився на підлогу і відразу скрутився калачиком.

– Зараз. Зараз буде тепло, – сказала йому, хоч і не була певна, що він її чує.

Спершу кинула кілька полін у піч і розворушила жар. Як добре, що вона сьогодні готувала у печі. Скористалася б газовою плитою, то тут стояв би такий самий дубак, як і на дворі. А так глиняна стіна виділяла приємне тепло. Коли вогонь підхопив дрова, просунула ближче до нього баняк з узваром. Запалила свічку. А після цього обернулася до чоловіка.

Дівчині вистачило кількох секунд, аби критично оглянути його і зробити висновок, що перед нею безхатько.

Брудна ковдра на плечах. Взуття та штани у болоті. Руки обморожені та подряпані. Кошлата борода у реп’яхах. Здерта шкіра на обличчі. А ще відчутний запах алкоголю.

Ну, безхатько! Той що? Треба рятувати. Людина все-таки.

Схилившись над ним, Христина спершу зняла з нього мокру ковдру. Тоді, кривлячись, спробувала скинути пальто. Але чоловік так задерев’янів від холоду, що розігнути його лікті та коліна було неможливо. Дівчина, стерши піт з чола, чи то через роботу, чи через страх, обміркувала, що робити далі. Тоді витягнула з шухляди ножиці та почала зрізати з незнайомця одяг.

Що-що, а працювати з ножицями вона вміла. І вже за кілька хвилин, чоловік був майже голим. Відкинувши брудний одяг ногою, дістала з антресолі пляшку горілки, яку ще минулого року купила у тітки Наді. Відкрила, щоб розтерти замерзле тіло. Почала з рук, намагаючись оминати подряпини. Торкнулася збитих колін. Тоді ступні. Тут теж були проблеми, бо у безхатька було кілька великих, кривавих мозолів. Під кінець натерла груди та спину.

Встала. Скинула з залізного ліжка вовняний коцик. Чи не силоміць змусила чоловіка підвестися. Вклала його у постіль та накрила ковдрою. А зверху ще накинула прабабину шубу, теплу, хоч і місцями підточену міллю.

– Зараз зігрієтесь, – проказала, повільно масажуючи під ковдрою долоні безхатька.

І цього разу чоловік її почув. Він легко кивнув. Принаймні, так здалося Христині. Через кілька хвилин кухнею розійшовся солодкувато-терпкий аромат узвару. Дівчина хотіла підвестися, щоб налити напій у кухлик, але незнайомець слабо запротестував, стиснувши її пальці, які вислизали з його долонь.

– Я миттю, – пообіцяла.

Підійшла до печі й зачерпнула кухликом напій, що відіймався доверху мутною парою. Повернулася до чоловіка. Підтримуючи його голову, напоїла гарячим узваром. І з кожним ковтком, відчувала, як він все менше тремтить.

Випивши узвар до кінця, чоловік відкинув голову. З його рівного та тихого дихання, Христина зрозуміла, що він задрімав. Добре. Сон – найкращі ліки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍