Юля Шалена - Записки утікачки, Юля Шалена

Дорога. Дні з другого по четвертий

Зранку прощалися з батьками як назавжди, бо можливо таки було й назавжди. Все відчувалось як сон. Тільки от прокинутись від нього, на жаль, не можна було.

Таким я рідний Харків ще ніколи не бачила: за ніч дороги спустіли, місто причаїлося, завмерло і чекало, саме не знало на що, повітря поважчало від лютневої вологи і тривоги.

Сідала я в машину останньою. Екіпаж білого хюндая складався з трьох жінок +- 30 років і хлопчика 6ти років у дитячому сидінні. Маршрут будували по ходу, весь час моніторячи новини і чати колег, які так само сьогодні їхали. Проїжджаємо Пісочин, нам дзвонять “Дівчата, ви де? Пісочин під обстрілами”, проскакуємо Полтаву - за нами по пятам вони… здається, кінця-краю немає цьому і не втекти нікуди і не сховатися.

В обід приїжджаємо в Кременчуг. Дивлюсь і не можу повірити, що таке буває: сонячне місто, на вулиці гуляють люди з дітьми, продають свіжі фрукти і піцу. Беремо найсмайніші в світі банани, апельсини течуть по рукам і все-одно не віриться, що лише декілька годин відділяє від того жаху. Декілька годин і все життя.

Довго шукаємо, де переночувати, все зайнято. Знаходжу якийсь сайт абсолютно випадково, дзвоню господарці, вона не хоче на ніч навіть забруднювати постіль для одноденних відвідувачів. Вмовляю, говорячи, що ми готові і без постілі і як-завгодно, тільки пустіть, бо війна ж. Вона ледь не плаче і впускає. Тільки розслабилися, дзвонить хазяйка - треба вимкнути світло. Вночі не сплю, вдвивляюсь у вікно і все чекаю - от-от прилетять літаки. Літаки не прилітають.

Далі все зливається в два дні пошуку дороги, заторів на рідких відкритих заправках, спробах знайти каністри, і тримати завджи повний бак бензину.

Проїжджали неподалік Букського каньйону. Свекор нашої водійки, який знахидиться в Харкові дуже наполегливо рекомендував відвідати. Хто знає, коли ще буде така можливість. Колись я нею скористаюся)

На другу ніч ночуємо у знайомих Олі. Жінка колись жила в Харкові, та закохалась і переїхала у Хмельницький. Нас годують борщем, ми приймаємо гарячий душ, нас розважають розмовами, відчуття, ніби знову можеш дихати. Спати ще ні. Очі не стуляються.

Три доби у заторі на кордоні. Люди звідусіль - Хмельницький, Камянець-Подільський, Київ, Одеса. Ніби фестиваль, тільки обличчя зовсім не щасливі. Деякі машини забиті людьми, деякі - речами, чоловіки довозять своїх жінок і дітей до кордону і розвертаються їдуть додому. Іноземні студенти йдуть пішки. Бескінечні потоки індусів, арабів, африканців з валізами та в пуховіках. Вдень черга рухається на одну машину за 30 хвилин, вночі і того рідше, але прогавити своє місце не можна, бо хтось встане на твоє місце. Правда, на третій день вже всі одне одного знають і захищають сусідів. Місцеві під ранок поять кавою, холодними ночами дають суп. Суп в рот не лізе. Гроші беруть неохоче, але не платити соромно. Три дні на прощання з домом, три дні гірких дум, три дні на те, щоб змиритись, що ти тепер - біженка, що тобі тепер варять суп, а ти їси,, що ти приживала в чужій країні, без дому, без роду і племені.

Емоційні гойдалки гойдають. Очі не покидають телеграм канали новин. Коли цигани крадуть танк чи жінка збиває квадрокоптєр банкою огірків переповнює таке відчуття гордості і радості. Новини про те, що в Харкові танки вибивають землю з-під ніг. Відео влучання ракети в будівлю міської адміністрації буду памятати і на смертному одрі, той відчай і безвихідь можна було черпати не ложкою, просто відрами.

Виявляється Тілі-Вілі і Хагі-Вагі не жарт, а справжні іграшки, хоч краще б я цього не бачила.

На третій день поїздки з дитиною відчай сягає берегів і Настя переказує нам фільм “Чужий” на диво цікаво і захопливо. Думаю, що обовязково подивлюсь коли приїдемо. Якщо приїдемо.

Кожен момент життя видається сюрреалістиним, ніби це не з тобою. Такий великий розвив між реальністю 23 і 27 лютого. У ті дні ми постарішали на ціле життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍