Юля Шалена - Записки утікачки, Юля Шалена

Я люблю каву: гірку і густу, люблю як рот наповнюється терпким смаком і як тепла чашка гріє руки, обожнюю вдихати її аромат. Я пила всяку: відбірну каву з лювака і мак-каву в потягах укрзалізниці зі склянок з металевими підстаканниками. Та мало яка порівняється з гарячою розведеною бурдою після безсонної ночі о шостій ранку, яку носили волонтери в тому заторі, де ми простояли три доби.

Протягом трьох діб цей неповороткий затор рухався з непередбачуваною швидкістю, іноді ти міг проїхати 50 метрів за годину, іноді більше, а іноді й того не було. Але всі три дні водій повинен був в потрібний момент дати газу або поступитись своїм місцем.

Щоб давати коліжанці поспати, я іноді займалась таким вождінням. А потім ласувала тією найсмачнішою заслуженою кавою зі смаком ще одного ранку.

Десь на другу добу стояння всі вже знали свої сусідів на кілька машин вперед і назад і слідкували, щоб не було тих, що поза чергою. Діти вже встигли погратись в войнушки, палками і всім, що траплялось під руку і наймолодший пасажир нашого екіпажу нудьгував. Якщо ви не були в клетці з левом, то ви тільки приблизно можете уявити, що почуває три жінки замкнені протягом декількох діб з шестирічкою, якому все набридло.

О, я пізнала страшні речі: про динозаврів, роботів і, нарешті, на фото ви маєте задоволення бачити нікого іншого, як Хагі-Вагі.

Не лише я страждала. Моя колега, з якої за нормальних умов зайвого слова не витягнеш, з переляку пересказувала, ні не казочку, вона не любить казки. Та й наш наймолодший не просив казок. Дитина хотіла подивитись фільм «Чужий». І фігурку теж. Інтернету на філсь піьм не було, фігурки під рукою теж, але ми втамували ненаситну дитину переказом фільму. Це було шедеврально. Я аж сама по приїзду подивилась фільм. Переказ був кращим.

Коли перетнули кордон, першим ділом ми випили нормальної кави в нормальному (яке диво!) мгаазині і потім поїхали в Сучаву заселятись в готель. Якщо колись доведеться побувати в Хілтоні, він не зможе переалюнути той номер з жовтими стінами і теплим душем. Першим душем за чотири дні. Ми нарешті почувались в беодизпеці, ми були вже бувалі мандрівниці і весь світ був під нашими ногами. Виїдемо раніше, щоб до вечора встигнути в Братиславу.

Та не так сталося. Ми по незнанню обрали дорогу Карпатами і до вечера петляли мальовничими серпантинами, які були усипані населеними пунктами з обмеженням швидкості до 30 кмгод. Так минув день шостий.

День сьомий ми почали вже з обережним оптимізмом і планом хоча б до вечора перетнути Угорщину. Та хіба знали ми, що на в’їзді в Шенген простоїмо знову 11 годин. Їй богу, це була найдовша дорога в моєму житті, а я їздила з Шарма до Каїра автобусом (хто знає, той знає).

Кордон и проходимо тільки під вечір і опиняємось в омріяній Шенгкнській зоні і країні з ельфійською мовою, де навіть про геонрафічні назви важко здогадатись.

Шукаємо готель. Бачу один на букінгу. Приїжджаємо в село. Всі будинки вітають нас закритими ставнями, на дворі ні душі, навігатор веде нас до готеля. Там зачинений паркан, ми покричали, постукали,, почекали та й продовжили пошуки. Знову ночувати в машині не хотілось.

І от одна з нас знаходить якийсь пансіонат і бронює.

Несемося ще з годину угорськими дорогами. Зустрічаємо господарку на перехресті. Вона нагадує тітоньку Адамс, але, на щастя, говорить англійською і каже їхати за нею.  Ми заїжджаємо в якесь помістя, петляємо посеред якихось руїн. Атмосфера більш ніж містична. Нас заселяють і залишають.

Зранку виявляється, що це база відпочинку, якій понад сто років з чудоим парком. До Братиславі шість годин.

До війни я знала про Братиславу, що наші колеги-австрійці туди їздять бухати, бо дешево. А ще бачила «Євротріп». За два тижні шеф нас зібрав, бо «Оля переживала» і сказав, що війни не буде, але якщо буде – Братислава. І я пішла гуглити. Виявляється, Братислава – це столиця Словаччини з 450-тисячним населенням, понад тисячолітньою історією і чудовим географічним положенням.

Після «Євротріпу» очікування наші були невисокі.

Яким же було наше здивування, коли ми побачили сучані естакади, живе бурхливе місто, заселились в центрі і пішли в ресторан. У ресторані не романтичному побачення було дві пари людей літнього віку.  Словом, вперше захотілоь жити. Жити в Братиславі.

Кінець