Юля Шалена - Записки утікачки, Юля Шалена

Третя поїздка в Україну. Квітень третього року повномасштабного вторгнення

Вже немає того солодкого щему, але все ще слухаєш “Я їду додому” на повторі протягом ночі в автобусі. Водафон шле вітальну смс-ку і ось ти вже вдома. І ти це бачиш.

Дерев більше, вони буйніші і неприборкані. Ямки глибші. Повітня не відрізняється.

Львівський вокзал. Пригадую, як була зачарована ним, коли вперше відвідувала Львів. Він такий чудово не схожий на індустріальний Харків, такий богемний, звучить як цокіт бруківки під підборами і пахне кавою і дощем.

Івано-Франківськ

Дивно, як в роки війни на одному кінці країни щодня прокидаються під вибухи, а в іншому коменданська година о 12:00й. І гуляєш центром. В центрі повно молоді. Красивої, веселої, всі гарно вдягнені, обличчя розумні. І здається, що ти в Україні до. І після Харкова це такий контраст. І мозок зависає у намаганні зрозуміти, як це можливо.

І дуже не хочеться бути заздрісною гнидою. Тим паче, що я навіть не там. Але ж болить.

Дай Боже, по всій Україні ще безліч таких ночей.

Бенкет під час чуми

Цього разу Івано-Франківськ зустрів мене привітно. Аж занадто.

Щойно я зійшла з автобусу, як потрапила в чудовий ресторан з відмінним сервісом і смачною солянкою, заселилась в гарні апартаменти зі свіжим ремонтом (і жахливими ямами в дворі, ну, не Європа, але й на тому дякуємо))), 10 хвилин пішки до центру і ось він, центр (як мені сказали, центр - майже весь Івано-Франківськ).

Затишні алейки, гарні ресторації, набивші оскомину “П’яна вишня” і “Білий налив”, “Книгарня Є”, в якій проводять літературні вечори і просто натовпи красивої безтурботної молоді. Ніби потрапила в часи до війни. Пригадую, так само безтурботно гуляли натовпи вулицями і парками Харкова.

І охоплює якоюсь незрозумілою злістю.

Бо до війни я в Івано-Франківську була раз. В туалеті. Дорогою зі Львова в Яремче.

Але я впевнена, що від сили-силенної понаїхавших місто розцвіло. Кажуть, спершу місто було переповнене київськими номерами, зараз більше харківських і херсонських.

І ласуючи вишневими наливками з друзями та ведучи п’яні розмови, не можеш зрозуміти, звідки ж вона, та злість.

Чи через те, що в Харкові цього вже нема. Чи через те, що ресурси, які були там, тепер працюють на інше місто? Чи просто тому що мене поїдом їсть почуття провини, що виїхала за кордон, а тут, просто таки в Україні місто живе так, ніби війни і немає.

Про те, як виграв Львів і говорити годі.

Мама каже, що це через те, що всі ці люди, які насолоджуються життям, не працюють на перемогу.

Я відписалась від моєї одногрупниці-волонтерки, яка каже, що ненавидить ждунів, які не працюють на перемогу. Здається, я починаю бачити чому.

Як же так, панове?

Це не все.

З іншого боку, ці люди таки в Україні і таки дійсно кошти обертаються в країні.

Ще з іншого - вони ж теж донатять (я вірю, що ви теж донатите). І от парадокс. Коли ти за кордоном і читаєш новини, тобі пишуть про всі ті жахи і ти відкриваєш гаманця. Але про що пишуть менше, це про те, що ти задонатив 3 гривні, а чиясь дружина купила новісіньку автівку. Що так само в місті сила-силення ям, а вони перекладають нормальну бруківку.

І чому держава не організує якусь можливість для людей докладатися до перемоги? Як би це могло виглядати?

І чому ці люди не шукають такої можливсоті?

З того, що таки нагадувало про війну:

декілька разів бачила людей в формі і навіть двої ветеранів; декілька разів бачила різного виду волонтерів, що збирали кошти.

А між тим мунуло вже два роки. Два роки в чужій країні. І вже вона не така й чужа. І своя країна теж все ще своя, рідна, але вже не така прошита на клітинному рівні. Вже можна жити й там, де ти є. І неважливо, де саме ти є. Аби там було добре.

Що ж таке патріотизм? Бо як почалася війна, світ став таким чорно-білим як старе кіно і люди дуже різко поділились на своїх і чужих. І чужі  - вороги, бо хочуть тобі смерті. А ти хочеш жити. Де б ти не був, ти бачитимеш чужих. Вони питають «чому Україна не здалась», «на що ви сподіваєтесь» під бокал пива після роботи. Вони пробують казати, що «не все так однозначно».

Чи є такий «чужий» в мені самій? Що говорить він? Він говорить російською і любить Булгакова (всі я люблять Булгакова), вчив в дитинстві вірші Пушкіна на пам’ять і знає немало цікавих російських шоу. Навіть не так. Знає багато «хароших русскіх» (ні, не багато, але є). З ними більш-менш зрозуміло.

Що складніше – так це дійсно «хороші русскі».

Пробувши пару місяців в депресії, поїхала в похід. Організатор – росіянин. Розказує, як він допомагав біженцям, правильно говорить чий Крим. На одній з екскурсій дівчинка. Приблизно мого віку, тендітна, світленька, блакитні очі, несмілива і ніби принцеса з діснеївської казки. Вона намагається заговорити, а я в перші ж кілька реченьговорю не про погоду. А питаю: ти за кого? Питаю і почуваю себе какахою. Бо не так я вихована, щоб дискримінувати людей. А зараз саме це й роблю. Такий конфлікт: бути доброю чи бути доброю до своєї країни і до себе.

Ми змогли спілкуватись, з того часу кілька разів бачились і це було приємне спілкування, навіть зафоллоуили одна одну в соцмережах.

Але хто тепер свій? Українці, «хароші (і ще кращі) русскі», європейці?

Чим довше ти за кордоном, тим менше свої стають своїми, бо в тебе інший шлях. Навіть з родиною вже нема того порозуміння.

Місцеві ще теж не свої.. Та я й не впевнена, що будуть. Найближчі по пережитому досвіду – такі ж українські біженці. Чи такі ж емігранти (які до 2022)? Не думаю. Я втікала. Це не був мій вибір. У них був вибір. Вони їхали кудись і за чимось. Я їхала від війни. Різниця є.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍