Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

Кларісе Ліспектор — бразильська письменниця з українським корінням, знана в усьому світі завдяки винятковому стилю письма і загадковим сюжетам творів. Г. Х. — заможна гарна жінка, сама у своїх апартаментах, заходить до кімнати покоївки, щоб прибрати її, та раптом знаходить там архаїчні символи і — таргана. Вона переживає страх, огиду та любов, занурюється у роздуми про життя, смерть, Бога і пошуки власної ідентичності.
Хто вона така — Г. Х.? Чому їй так страшно у цій кімнаті? Як віднайти вихід із власної пустелі, не загубивши себе? «Боже, я з великим здивуванням починала розуміти, що моя пекельна оргія — це власне людське мучинецьке життя», — свідчить героїня історії, наближаючись до шокуючої кульмінації свого перебування в кімнаті.
Авторка і в ліричних повторах приковує до начебто звичайних речей увагу читача, майстерно перетворюючи містичний роман у гіпнотичний текст. Де світ постає з відчуттів, думок і болісних одкровень, де таргани нагадують молитву й з’являються молитвою. Приголомшення, спантеличення, цікавість і відраза — лише декілька відчуттів, до яких спонукає нас культова Кларісе. Щоб пройти крізь них, читач має бути так само сповнений мужності, як і головна героїня, адже усвідомлення власного пекла — це лише початок.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-95-6
© Clarice Lispector, 1964, and Heirs of Clarice Lispector
© Наталія Пнюшкова, український переклад, 2022
© Інна Корнелюк, редагування, 2022
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2023

Кларісе Ліспектор

ПРИСТРАСТЬ, ЗГІДНО З Г. Х.

Пристрасть, згідно з Г. Х.

Імовірним читачам:

Ця книжка така сама, як і будь-яка інша. Та я б зраділа, якби її читали лише ті, чиї погляди вже повністю сформовані. Ті, хто усвідомлює, що підхід до, власне, будь-якого явища вимагає поступовості та прискіпливості, перетинаючись навіть із цілковито протилежним тому, до чого прагне наблизитись. Ці читачі, і лише вони, поволі зрозуміють, що ця книжка ні в кого нічого не відбирає. Наприклад, я завдяки персонажу Г. Х. поступово почала відчувати непросте задоволення; втім, таки задоволення.

К. Л.

«Повноцінним можна назвати життя, яке завершується настільки повним ототожненням з “не-я”, коли вже немає “я”, що вмирає».

Бернард Беренсон

...я шукаю, шукаю. Намагаюся зрозуміти. Намагаюся передати мною пережите комусь, не знаю кому, але не хочу лишатися на самоті з тим, що пережила. Не знаю, що з тим робити, і мені страшно від цього безмежного безладу. Я не вірю у те, що сталося. Чи можливо, щоб зі мною сталося таке, що я, не усвідомлюючи, як його прожити, пережила щось інше? Я б хотіла назвати це «безладом», аби мати вдосталь упевненості й наважитися на ризик, адже тоді я б знала, куди повернутися: до попереднього «ладу». І віддаю перевагу слову «безлад», бо не хочу зізнаватися собі, що не жила; у цьому зізнанні я втратила б той світ, який мала, і знаю, що на інший не здатна.

Якби я таки переконала себе і була перед собою правдивою, то розгубилася б, куди подіти свій новий спосіб буття: бо якщо так триватиме й надалі з моїми уривчастими візіями, увесь світ має перевернутися догори дриґом, щоб я могла в нього вписатися.

Я втратила щось надважливе, щось, що вже не має цінності. Мені воно не треба. Це наче я втратила третю ногу, яка досі не давала мені змоги ходити, проте робила з мене непохитну триногу. Я втратила цю третю кінцівку і стала тією, ким ніколи не була. І ніби знову маю те, чого ніколи не мала: лише дві ноги. Я знаю, що двох ніг достатньо, щоб ходити. Проте мені бракує третьої зайвої, і це мене лякає: саме вона допомогала мені віднайти себе, навіть не зобовʼязуючи шукати.

Я розгублена, бо втратила те, в чому ніколи не мала потреби? У цьому моєму новому боягузтві — боягузтво, тобто те, що трапилося зі мною нещодавно, — моя найбільша пригода; це моє боягузтво є таким широким полем, що лише надмірна хоробрість дає мені змогу прийняти його, — у моєму новому боягузтві, такому, наче прокидаєшся зранку вдома у незнайомця: не знаю, чи вистачить мені мужності просто піти. Заблукати складно. Складно настільки, що я, мабуть, одразу виявлю спосіб віднайти себе, навіть якщо знову віднайти себе — це омана, заради якої я живу. Досі віднайти себе — для мене означало уявляти себе людиною й заглибитися в неї: втілювала себе у цій упорядкованій людині, та навіть не відчувала величезних зусиль творення, яким і було життя. Уособлення цієї людини для мене було в третій нозі, тій, що тримала мене на поверхні. А зараз як? чи стала б я вільніша?

Ні. Знаю, що досі не почуваюся вільною, що знову блукаю в роздумах, адже я маю на меті відшукати: задля безпеки називатиму словом «відшукати» момент, коли побачу вихід. Чому мені бракує мужності просто знайти вхід? О, я знаю напевне, що увійшла. Але мене злякало те, що не знаю, куди той вхід веде. І раніше я ніколи не дозволила б собі увійти, не знаючи навіщо.

Однак учора я за лічені години втратила людську подобу. Якби мені вистачило хоробрості, я б дозволила собі заблукати. Але я боюся нового і боюся незрозумілих відчуттів: хотілося б завжди мати впевненість принаймні в тому, щоб думати, що розумію, я не знаю, як просто змиритися з дезорієнтацією. Як пояснити те, що мій головний страх — це саме... бути? І все-таки іншого шляху не існує. Як пояснити те, що мій найбільший страх — це далі жити, хай що б сталося? Як пояснити те, що мені нестерпно спостерігати, просто через те, що життя є інакшим, ніж мені здавалося — ніби раніше я знала, чим воно є! Чому як просто спостерігати, то це призводить до такого безладу?

І до розчарування. Проте розчарування в чому? Якщо, навіть не усвідомлюючи, я ледве витримувала свій щойно доведений до пуття лад? Можливо, розчарування — це страх уже не бути частиною системи. Втім, варто зазначити ось що: насправді, дуже пощастило тому, хто врешті розчарувався. У тому, якою я була раніше, не було нічого доброго. Однак саме тому я врешті створила з нього найкраще: надію. Із власного зла я створила майбутнє добро. Чи це означає, що страх зʼявився від того, що мій новий спосіб не має сенсу? А чому б мені не довіритися тому, що відбувається? Мені доведеться ризикнути й довірити себе священній випадковості та замінити долю — ймовірністю.

Однак чи відкриття в дитинстві схожі на відкриття, що відбуваються в лабораторіях, коли знаходиш те, що шукаєш? Чи то вже у дорослому віці я перелякалася і створила третю ногу? Та чи матиму я, доросла, дитячу сміливість для того, щоб загубитися? Загубитися означає вирушити на пошуки без усвідомлення того, що робити з тим, що знайшов. Дві ноги, щоб іти, без третьої, що затримує. А я хочу бути затриманою. Не знаю, що робити із жахаючою свободою, що може мене погубити. Та чи була я задоволена у такому увʼязненні? чи там було — таки було — те незбагненне, розбуркане щось у моєму щасливому невільному повсякденні? Чи там був — таки був — якийсь страх, до якого я так звикла, що ототожнювала той тремтливий страх з існуванням. Таки був? Також, так, також...

Мені стає так страшно від усвідомлення, що минули години — і я втратила свою людську подобу. Я не знаю, чи зможу знайти нову на заміну тій, яку втратила. Доведеться бути обережною, щоб потай не застосувати нову третю ногу, яка відростає легко, немов трава, а я потім називатиму ту захисну реакцію «правдою».

Водночас я так само не знаю, як сформулювати те, що зі мною сталося. А те, що не має форми, для мене не існує. А що, якщо правда в тому, що ніколи нічого не існувало?! Може, зі мною, власне, нічого і не сталося? Я можу зрозуміти лише те, що стається зі