Юля Шалена - Записки утікачки, Юля Шалена

День перший

Спочатку був відчай.

Коли прокидаєшся о шостій ранку від вибухів ракет і бачиш переляканого кота під приліжковим столиком. І розумієш, що твоє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. І все, що було до цього тепер теж інше. І я інша.

І ти, освідчена розумниця-відмінниця-максималістка, раптом скидаєш усі настройки до завідських і в голові залишається лише одна думка - вижити. І розчавлює страшенне відчуття марності життя, бо ось чого ти, Юля, за своє життя досягла? Здається, якби мати один, хоча б один шанс, робила все інакше. І зовсім інші речі видаються важливими. І діла немає до якихось життєвих дрібниць. І єдине цінне - люди поряд і змогти скористатися своїм життям так, щоб воно не було марним. Після того й померти не страшно.

У той день смерть вперше видавалася такою близькою і я розуміла, що найкраще тим, хто таки має свою родину. Чи знала я, що зовсім скоро думатиму інакше.

А потім був дзвінок. Вірніше, безліч дзвінків і повідомлень з одним питанням “Як ти?”. І які ж неважливі стали всі попередні образи, всі упущені можливості. Бо ті, хто хоч якось торкнувся твого життя, вони завжди на відстані одного повідомлення. І, виявляється, також думають про тебе, бо ти теж частина їх життя.

Далі марні  спроби вмовити батьків поїхати. Але куди? Село якраз у напрямку Куп’янська. До родичів на Західну? За кордон? Нічого не ясно. Але всюди страшно і хочеться одного - тікати. Бігти світ за очі.

Один з тих дзвінків був колезі. І от уже є план виїжджати завтра на машині. І все матеріальне, нажите за стільки років, яке так багато значило, раптом стало таким несуттєвим. І все життя поміщається тільки в два рюкзаки - один з ноутбуком, щоб працювати, а інший - з одягом на перший випадок. Все.

Єдине, що тоді важило - речі на перший випадок і машина. Бо машина - це свобода. І, як виявилось, безпека.

Я навіть не знаю, що брати. Сірники, свічки, воду, аптечку? Чи доведеться взимку ночувати в полях, чи перев’язувати рани. Чому ж я не дійшла до того курсу першої медичної допомоги?!

Безсонна ніч, сльози. Розчавлює почуття страху, відчаю і провини, і сорому. Такий безкінечний сором.

У ту ніч я дізналася, що я не хороша людина. Що я здатна залишити батьків. Що я здатна залишити свого кота, з яким ми були разом 12 років, батькам. Свого найкращого друга, свого компаньйона. Бо у колеги в машині немає місця. А я хочу жити.  І я не знаю, чи я доїду. А далі була дорога.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍