Андрій Лаврик (Cyrano) - Мені відомий твій секрет, Андрій Лаврик (Cyrano)

- Через «е» та з одним «л», - спохмурніла жінка. – Тепер і ти знатимеш.    

- Ходи сюди, й поверти стегнами! – почав втрачати терпіння чоловік, котрого якісно та часто «динамили» починаючи ледь не з початкових класів школи.

            Варто було покласти долоню на сідницю норовливої колеги, як щоку обпік такий міцний ляпас, наче на курсах філологів вчать основам боксу, а не правопису.

            На тому й усе. Інтим зірвався, Лідія пішла геть, а Майк ще довго бухав з комп’ютерником «Міських вістей», котрий у свої сорок точно ще був незайманим та мешкав з ненькою десь на околиці клятого міста.

II

- Бос просить зайти до нього в кабінет! – замість вітання почув наступного ранку Майк від секретарки.

- Хоче виписати премію? – пожартував підлеглий.

- Сам дізнаєшся, - обрубала жінка, котра зазвичай сміялася над дотепами Майка, хоча більшу частину з них не здатна була второпати.

            Сердитий Дрейк був схожий на грозову хмару. 

- Легше, легше, приятелю! – намагався зменшити напругу Майк, - У тебе такий стурбований вигляд, наче хтось помер?

- Померла моя віра в твою порядність! – начальник дав зрозуміти, що не налаштований на приязну бесіду, - Я багато разів заплющував очі на твої запізнення та вживання спиртного на робочому місці. Майк – творча людина – казав я собі. Але вчора ти перетнув межу …

- Та що, чорт забирай, трапилося? – не витримав художник.

- Лідія написала на тебе заяву про харасмент.

- Що? Та я усього лиш помацав її пружну дупцю.

- Це і є домаганням, Майк! Минули часи, коли можна було хапати першу-ліпшу жінку за волосся, та волочити у найближчу печеру.

- От дідько! – вилаявся підлеглий, - А все почалося з того, що ми дозволили їм голосувати на виборах.

- Не смішно.

- То мене звільнено?

- Так. Але є альтернатива.

- Примусова кастрація?

- Не кепкуй! Лідія пропонує тобі долучитися до доброчинності.

- Так я і думав, що та Євина донька зведе усе до старого-доброго шкурного інтересу, - ілюстратор дістав із задньої кишені гаманець. – Скільки вона хоче? Сто? Двісті?

- Справа не в грошах?

- Авжеж! Не верзи дурниць. Справа завжди в грошах.

- Не цього разу. Лідія волонтерить у дитячому хоспісі. Трохи покращує умови малят, поки вони … ну, ти розумієш.

- Не гикнуть?    

- Ми з дружиною іноді допомагали чим могли. Та зараз не про це. Лідія забере заяву, якщо ти протягом десяти тижнів щосуботи даватимеш дітлахам уроки малювання.

- Десять занять? Нащо їм? Якби Ван Гог помер в десять років, ніхто б ніколи про нього не дізнався. Який сенс опановувати нові вміння, якщо дихаєш на ладан?

- Для них це хоч якась розрада. То ти згоден?

- А в мене є вибір?

- Ну, я можу сказати, що ти запропонував кастрацію, - примирливо пожартував Дрейк.

- Краще навчу юнацтво користуватися їхніми пензлями, ніж втрачу свій.

- Чудово! Тільки не жартуй так при дітях, бо зараз за це стаття. Як розумієш – не газетна.

- Зараз можна сісти навіть за те, що подумки роздягнув випадкову перехожу.

- А ти так робиш?

- Саме зараз провернув цей фінт із тобою.

- Ну годі дотепів. Вдягни мене у своїй уяві, та йди працювати. Адресу хоспісу скину тобі на електронку.

III

              Перший візит Майка до хоспісу «Рожевий папуга» відбувся вже наступної після розмови із шефом суботи. Художник напередодні знову налигався в одному з численних міських генделиків, тож проспав. Його розбудив дзвінок розлюченої Лідії:

- Якого дідька, Майк?!? – втрачала жінка терпіння, - Дітлахи вже півгодини чекають на зустріч з митцем.

- То я вже не козел, а митець, - спробував перевести конфлікт на жарти винуватець проблем. – Я застряг у пробці. Попроси їх не вмирати до початку мого уроку.

- Виродок … - пролунало зі смартфону і настала тиша.

            Майк почистив зуби, випив кави, вдягнув найменш смердючу з гори невипраних сорочок, й вирушив за потрібною адресою, жуючи дорогою цілу пачку гіркої м’ятної жуйки.      

             Жарти жартами, та від Лідії залежав місячний дохід, який дозволяв сплачувати принаймні частину рахунків та цмулити не найдешевше пійло з алкогольного меню ресторанів. Тож варто було задобрити розлючену мегеру. Заїхавши у редакцію, назбирав там в ящик з-під паперу маркерів, магнітів та пару гумок для дошки. Саму маркерну дошку поцупив з кабінету начальника. Він все одно нею не користувався. Аргумент про «добре діло» мав його запевнити не здіймати галас через зникнення.

            Інтер’єр хоспісу виявися значно світлішим та затишнішим, ніж уявляв Майк: рожева підлога, пастельні тони стін. Простора кімната відпочинку, у якій на нього чекали, знаходилася укінці довгого коридору, де обабіч розташовувалися палати. Деякі з них були наглухо зачинені та мали скляні стіни.

- Нарешті явився! – вийшла назустріч Лідія. – Я вже показала дітям усі нові мультики та тричі заспівала «Baby shark» під фортепіано. Тепер ця докучлива мелодія звучатиме в макітрі до самого вечора. О, та ти ще й не з порожніми руками?

- Саме тому й спізнився.

- Ти ж казав, що були пробки.

- І це також.

*****************************************************************************

            Домовлена академічна година минула без проблем. Звісно, вчити зображати котиків, цуциків та папуг – вершина мистецького несмаку. Але ці легенькі фігури подобалися дітлахам. Вдячних учнів було дванадцятеро – мов апостолів. Деякі з них виявилися зовсім лисими, троє сиділи в інвалідних кріслах, а в однієї дівчинки з ніздрів стирчали дві тоненькі прозорі трубочки з пластику. Не надто весела картина, та Майк не вмів відчувати співчуття до чужого болю. «Але це ж діти!» - обурено заволаєте ви у гострому припадку емпатії. Лайно трапляється з усіма, незалежно від віку, статі та кольору шкіри. Можете нанести цей напис на футболки, та продавати по 10 доларів за штуку. Нічого мудрішого ви сьогодні все одно вже не почуєте.