Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

Євген Положій (нар. 1968 р.) – відомий письменник, журналіст, громадський активіст. Живе в м. Суми. Закінчив філологічний факультет СумДПУ ім. Макаренка; школу головних редакторів IREX U-Media, школу газетних менеджерів IREX U-Media, школу бізнес-тренерів ЗМІ. Працює головним редактором газети «Панорама» (м. Суми). У видавництві «Фоліо» вийшли його твори: «Потяг», «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «Вежі мовчання», «Юрій Юрійович, улюбленець жінок». Якщо ми закриваємо очі на буденне щоденне вбивство бродячих тварин, то рано чи пізно з такою ж легкістю і банальністю люди почнуть вбивати одне одного. Себто так уже і сталося в Україні. «Риб’ячі діти» – це історія білої бродячої суки, яка має безліч імен і одне бажання – врятувати своїх цуценят. Герої книги – Художник, Пацанчик, Краєзнавець, Танцівниця, Священик, Директор Цвинтаря, Мер, Ветеран, Дівчинка, Собаколов – рятують і знищують, відкривають крематорій і знімають кіно, гублять десятиріччя і колекціонують миті, одвічно шукають шпаринку між невблаганними коліщатками часу, балансуючи між плинністю сучасного світу і меморіалами минулого. Зрештою, кожного з них (кожного з нас) настигає свій персональний Снайпер. Ця книжка про людей та країни, що минають.

Тваринам, що загубились,

і людям, які заблукали

«Мовчати треба про те, що не підлягає слову»

Худий і довгий рудий пес, дрібно здригаючись всім тілом, випростався поперек вузького пішохідного містка. Паща, яку він не мав сил закрити, завмерла в несамовитому німому витті: пес не міг дихати; не міг рухатись; не міг померти – отрута колючим дротом скрутила нервову систему, і все, що він відчував, – лише дикий біль, що пік і роздирав нутро. Оскалюючи густий ряд міцних білих іклів, пес скляними очима дивився на людей із щемливим проханням вбити його. Але ніхто з людей не наважувався підійти.

На базарі добре знали Маленького Принца – так жартівливо називали пса за пихато-кумедний екстер’єр – він під’їдав тут уже кілька місяців. І ось хтось його жорстоко отруїв. Проте ніхто не розумів і не знав або боявся знати, як правильно вчинити. Ніхто не міг отак просто підійти і добити пса – як, чим?! Продавці, чекаючи неминучої розв’язки, неспішно перекладали крам на прилавках і по кілька разів зосереджено перераховували гроші, перекидаючись зауваженнями про несприятливу для врожаю суху погоду, покупці йшли через міст у торгові ряди щось собі придбати – харч або одежу, – багато хто з дітьми, і обачливо притискаючись до перил, мовчки, дехто незадоволено, обходили тварину, що корчилася в огидних судомах; біла смердюча піна текла з язика на порепаний брудний асфальт.

Маленький Принц хотів померти уже дві години, але теж не знав, як.

– Господи, та за що ж це собаці така мука?! – жахалися великі бабці, що торгували на містку сірниками, сигаретами, кришками і туалетним папером, наче комусь іншому саме така мука і підходила б якраз. У тугих темних хустках, вмостившись великими сідницями на крихкі, майже непомітні під ними табурети (здалеку інколи здавалося, що бабці зависли над асфальтом у повітрі), вони впевнено контролювали простір між лотками з нижньою білизною та взуттєвою майстернею, уважно спостерігали за течією базарного буття, наче хранительки порядку і спокою, широко обхопивши колінами картонні ящики з товаром, і лузали насіння, спльовуючи лущіння в спідниці. Трохи обабіч, розклавши на неохайній набережній нехитрий побутовий крам – поіржавілі гайки, ключі, крани, труби, викрутки, старі замки – просто на газетах на землі, в надії на щасливу випадковість у вигляді збіднілого від останніх економічних криз покупця гуртувались навприсядки худі чоловіки з пропитими обличчями. Вдача не часто їм посміхалася своєю беззубою посмішкою, але іншого шансу розжитись на недільний горілчано-пивний коктейль вони не мали. З двох яскраво-помаранчевих кіосків напроти смачно пахло свіжовипеченим хлібом, тут завжди товклася невеличка черга. Купивши половинку «Васильківського» і французький батон, біля входу на міст зупинилися білосніжна мама і дівчинка років семи-восьми. Судоми пса, який вигнувся дугою – якби так зробила людина, то певне, усі б подумали, що у неї приступ епілепсії, – викликали у дівчинки шок. Вона завмерла, як соляний стовп, і широко розкритими очима дивилася на муки тварини. Люди, що йшли поруч, також чомусь зупинилися, скупчилися, буквально за хвилину утворився невеличкий натовп, нервово-нетерпляче залунали голоси, раптом хтось голосно, високо закричав. І, наче відгукнувшись на цей несамовитий крик, Маленький Принц, невідомо де взявши сили, підвівся на передні лапи і, важко тягнучи по асфальту своє ще сьогодні зранку таке міцне тіло, поліз до краю містка. Рух дав можливість виштовхнути з легенів повітря, і він нарешті зміг ковтнути, але синій язик так і залишився немічно теліпатися по пилюці. Дрібно здригаючись, пес протиснувся між металевих іржавих прутів і каменюкою впав у воду.

Після крику, що спонукав Маленького Принца до останньої в житті дії, на містку запанувала тиша, а всі звуки, які мали долітати сюди звідусіль, наче розбивалися об невидимий скляний купол, який створила людська напруга безпомічного співчуття до живої істоти. І тільки коли собаче тіло тихо хлюпнуло у воді, люди почули свій тонкий і безсилий зойк полегшення; і тоді всі кинулися до перил і, похапцем поглядаючи вниз, почали чекати, поки пес з’явиться на поверхні, щоб сфотографувати мобільними телефонами.

Розпухлий собачий труп ще три дні плавав біля містка, наче надувна іграшка, поки повільна і лінива вода не забрала його далі по течії; ці світлини навіть сьогодні ще можна знайти в соціальних мережах.

Так Маленький Принц зістрибнув у вічність двічі.

Про цей день на базарі тепер так і згадують: «Коли Маленький Принц упав із містка», – хоча він мав всі шанси називатися значно тривіальніше, наприклад: «Той день, коли отруїли Маленького Принца». Тож, викинувшись із містка у воду, пес врятував для людей цілий день – від згадки про їхню жорстокість, натомість, залишив його в пам’яті як згадку про свій незвичайний вчинок. Або, як сказала потім дівчинка на ім’я Оля, що спостерігала цю картину разом із красивою мамою Світланою: «Собака виявила справжню собачість!»

(Хоча, звісно, будь-який дорослий із середньою освітою знає, що будь-яка добровільна смерть для тварини не є природною).

Але що таке смерть?

Як її відчути?

Як зрозуміти?

Як ми її уявляємо?