Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

Можливо, як пробудження темним зимовим ранком, коли потрібно вставати і йти до школи, коли немає сили відірвати голову від подушки; і ти такий маленький, сонний і зім’ятий власними та чиїмись сновидіннями та мріями, десь поміж Всесвітом і світом – і ось твій блаженний стан раптом переривається, й перед очима виникає неймовірно довгий (безкінечний?) коридор у безсенсовість. І ці кілька митей по-справжньому жахливі; кілька секунд між сном та пробудженням, між Едемом та довгою холодною дорогою, якою обов’язково доведеться пройти.

Багато у кого така дорога проходить по старому містку через вузьку, обмілілу від несприятливих кліматичних умов та людської життєдіяльності річку.

Таїна вічного життя, ось вона: коли ти сидиш – час летить, немов стріла, коли лежиш – час рухається зі швидкістю снів. Коли рухаєшся ти, крокуєш вулицею – час іде поруч із тобою. Коли біжиш – він повзе, наче змія, намагаючись якщо не наздогнати і смертельно вжалити, то хоча б запам’ятати номер на твоїй футболці. І чим швидше ти рухаєшся, тим повільніше спливає відведений час, тим повільніше повзе смертельна стрічка, тим більше ти встигаєш зробити протягом будь-якої години. Тому життя – це рух; коли ти рухаєшся швидко, час не встигає за тобою, і є всі шанси, що коли прийде той самий начебто твій час, то змій переплутає номери на футболках і обжене когось іншого – така ймовірність завжди існує.

Дійсно, рух є життя, і справжній сенс цієї сентенції полягає в тому, що п’ять хвилин бігу – ціла епоха.

Тож щоб жити вічно, потрібно постійно рухатись; час втомлюється і сходить з дистанції. Життя – це рух, а вічний рух – вічне життя. Адже в труні не бігають. Там вічно лежать. Така от антитеза.

Темрява поглинула місто, чорна, як провалля, як небуття. Опустилася на площі, пронеслася по вулицях, затиснулася в провулки, постукала в двері, зазирнула у вікна, дихнула в кватирки – і щось гучно вигукнула, хекнула, перелякавши до чортиків тих, кого захопила зненацька; навіяла видіння про древній дрімучий зачарований ліс, із якого, якщо вже потрапив, ніколи не виблукати. Не вибігти-не виповзти-не випливти-не вислизнути; і якби не падав, легко кружляючи, м’який сніг, не мерехтів над чорними мокрими дахами, як старе документальне кіно, не устилав дороги і тротуари, ніхто б і не міг подумати, що це друга ніч після Різдва.

Відгупали петарди і згасли феєрверки, вганяючи в затяжну алкогольну кому пересічних громадян. Їм тепер є про що згадувати і чим наповнювати сенс згаяних годин. Дін-дон – віддзвонили дзвони, відпускаючи справжні та удавані гріхи, – тільки люди чомусь невеселі й не гамірливі, тільки сніг у світлі ліхтарів – начебто й справді кіно. Тільки собаки, купа забитих, точніше – професійно знешкоджених три дні тому – бродячих, а зараз просто мертвих псів, змерзлими купками вздовж стін собачої буцегарні. Мертві собаки, яких потрібно ретельно перелічити, скласти акт і сьогодні з самого ранку подати папери до виконкому на премію – ніщо інше і не примусило б головного бухгалтера комунального підприємства «Місто тварин» Ірину Василівну Ковтун їхати так рано на роботу.

І темрява, і провалля, і небуття, і похмурі люди – то все, здавалося, лише віддзеркалення її настрою, зіпсованого, та ні, не зіпсованого – просто каменюка, Кам’яна могила замість серця, замість душі, та і вся вона – наче та велика скіфська баба; і якщо залишилося від неї що живого, то це короткі тонкі швидкі пальці, які звично міцно тримають лижну палку та спеціальний гак, за допомогою яких перевертають собачі трупи, а потім, із точністю руху планет у галактиці, вистукують на калькуляторі цифри і поправляють довге чорне волосся, яке час від часу вислизає з-під шовкової хустки; і великі сірі очі, що діловим зосередженим поглядом рахують лапи, вуха, хвости, голови. Руки і очі залишились жити, тому що звикли працювати; але в тонких дамських шкіряних рукавичках руки мерзнуть, а з очей по щоках темним рівчачком туші течуть сльози. Ірина Василівна не жаліє собак, ні. Рахування мертвих тварин – її щоденна буденна робота протягом останніх чотирьох років, тож видом дохлих псів її не збентежити. Не можна сказати, що вона не любить тварин, але треба розуміти: пси живі й пси мертві – то різні суб’єкти буття і небуття. Пси живі – це джерело радості і турботи, дружби і відданості, живі пси вірно служать людям, а пси мертві – то є пси мертві, бродячі мертві пси, просто кількість трупів, яка переходить в цифри, норми, зарплатні, премії, тобто звичайна бухгалтерія, яка в кінці року стає статистикою із додатковими виплатами.

Трупи собак, звезені собаколовами у міжсвяткові дні, звалені в буцегарні великими купами. Ірина Ковтун багато чула про цю зграю, що довго тримала в страху Чотирнадцятий мікрорайон, чи не кожного дня до травмопункту зверталися звідти постраждалі – собаки наче оскаженіли і нападали на всіх підряд, але перед святами бригада не збиралася виїжджати на роботу – доплат їм не обіцяли, а всі інші резони – виключно суцільна лірика не для комунальних службовців. Краплею, що переповнила склянку, став випадок на Новий рік, коли зграя ледь не загризла двох маленьких хлопчаків трьох та п’яти років. У результаті меншому наклали п’ять швів на руку, а старшому зашивали мало не все обличчя; Ірина Василівна бачила цей репортаж по місцевому телебаченню. Та навіть такий прикрий випадок не зрушив би нікого з місця, аби родичами одного з постраждалих малюків не виявилися дуже серйозні люди, і на мера як слід не натиснули зверху. В результаті проміжок між Новим роком і Різдвом вся бригада, замість того, щоб перебувати в прекрасному і неповторному запої, ганялася окраїнами міста за собачою зграєю. Певне, саме тому вони і вбиті з такою жорстокістю – у здоровенного пса, очевидно,