Андрій Лаврик (Cyrano) - Мені відомий твій секрет, Андрій Лаврик (Cyrano)

            Стіни закладу були рясно прикрашені переплетінням надувних кульок золотистого та синього кольорів. Солідно вдягнені офіціанти розносили шампанське та канапе. Основна вечірка намічалася у вузькому колі перших осіб міста після проголошення промов.

            Мер, приязно посміхаючись, старанно потиснув знаменитості руку. Мерша – чи то пак дружина мера – попросила автограф на одному з екземплярів коміксу. Художник поставив розмашистий підпис на зображенні білого лотосу на грудях ХоррорВіннера. 

            Винуватець торжества довго обмацував поглядом величезну залу, нарешті знайшовши Лідію. Бісова лярва цмулила шарове шампанське, сховавшись у кутку. Дотично жінка була причетна до успіху Майка, хоч він ніколи б не зізнався їй у цьому. Вона б і не прийшла, та майбутній Нобелівський лауреат наполіг, аби шеф «Міських вістей» наказав дурепі невідмінно бути присутньою. Яка ж то невимовна насолода – споглядати як твої вороги змушені дивитися на твій успіх!

            А ось і сам колишній начальник – головний редактор газети – Дрейк Коул. На правах людини, що відкрила світу нового генія, цей тельбухуватий коротун має виголосити першу з численних промов на честь видатного земляка.

- О, Майк! Нарешті, - витер чолов’яга носовиком краплини поту з упрілої лисини. – Я вже майже вирішив, що ти не з’явишся. Це ж не раз траплялося під час роботи у «Міських вістях» після твоїх частих гулянок.

- Що було – загуло, - посміхнувся мільйонер, що тепер вже міг сміливо розмовляти штампами, не здаючись при цьому пришелепуватим невігласом.    

- Звісно, звісно, – спантеличено закивав черевань, а потім встав навшпиньки, підморгнув, й прошепотів на вухо - Та май на увазі, що мені відомий твій секрет.

- Що? – Майку здалося, що йому почулося.

- Кажу, що мені відомий твій секрет, - впевненіше повторив співбесідник.

            Тепер вже Майка кинуло в піт. Довелося навіть розстібнути верхній ґудзик на комірці сорочки, аби не задихнутися. Сковзнувши поглядом по коридору, запримітив єдині двері, котрі не були відчинені настіж.

- Ходи-но сюди, - потягнув Дрейка до рятівних дверей.

            Смикнув ручку. Не замкнено.

- Куди ми йдемо, друже? – засміявся товстун, - Та який ґедзь тебе вкусив?

            Коли вони опинилися удвох у невеличкій кімнатці, художник щільно зачинив двері й перепитав:

- Що тобі відомо?

- Твій секрет, - вчергове повторив коротун.

- То тобі відоме ім’я справжнього автора «ХоррорВіннера»?

- Звісно, відоме. Що за питання? – розреготався нахаба просто у вічі співрозмовнику. 

- Ти казав про це комусь?!? – схопив художник колишнього шефа за барки.

- Збираюся просто зараз розповісти під час вступної промови. Та що з тобою?

            Часу на роздуми не було. Усі прерогативи ситого життя Майка висіли на волосині. Ба більше, він не просто втратить надбане, а вмить перетвориться з поважного митця-мастодонта на зацькованого натовпом брехуна-таргана. Нутром художника заволодів страх, паніка схопила зсередини за серце гострезними кігтями. Нещасного кинуло в піт, дихання стало уривчастим, а руками пробіг тремор. Полохливо озирнувшись довкола, узрів лише товсту книгу у металевій обкладинці, що лежала під виставковим склом, та шафу, на якій – о, диво! – виднілася важка каменюка, загострена з одного боку.

- Ніхто не має дізнатися, що справжній автор «ХоррорВіннера» – той дохлий хлопчисько з хоспісу - Домінік! – процідив крізь зуби майбутній Нобелівський лауреат, котрий вже прийняв остаточне рішення.

            Схопивши камінь, розмахнувся, та щосили зацідив по блискучій лисині коротуна, зріст котрого дозволяв ідеально прицілитися.

            Тім’я жертви провалилося усередину, видавши хруст, схожий на той, із яким ламається у лісі товста суха гілка. В очах покійника востаннє блимнуло здивування, й зіниці назавжди втратили здатність фокусуватися на предметах.

            Майк поклав знаряддя вбивства поруч із трупом, попередньо стерши відбитки пальців рукавами піджака. Підсунув тіло ближче до шафи, аби стало схоже, що клята каменюка випадково вколошкала безталанного редактора дешевої газетки.

            З кімнати вбивця висковзнув ніким не поміченим. Перевірив манжети, поправив комірець, начепив на вуста приязну посмішку.

            Повертаючись до центральної зали, зустрівся поглядом з Лідією. Зненацька пам’ять прокрутила усю історію успіху спочатку. Певно через те, що саме з конфлікту з цією пишногрудою білявкою усе й почалося.

Розділ 2

I

            Того пам’ятного вечора річної давнини нікому непотрібний художник-невдаха Майк добряче наклюкався дармовим пійлом на корпоративі «Міських вістей». Головний редактор пішов зі свята раніше, бо не вживав спиртного, ще й був до огиди вірним сім’янином.  

            Зате штатний художник надудлився й за себе, й за того шефа. Когось у стані сп’яніння тягне поговорити, інші лізуть у бійку, чи ридають у туалеті, та нашим героєм завжди керувало чоловіче лібідо. З жінок на корпоративі були присутні співвласниця газети, що годилася Майку у матері, секретарка, що була дружиною Дрейкового ліпшого друга, тож інстинкт збереження посади підказав не звертати на неї увагу, та зваблива Лідія – штатний коректор. Хоча вона й носила окуляри, це її анітрохи не псувало, адже увага художника завжди була прикута до її пишних грудей.

- Потанцюємо? – нетвердою ходою підійшов Майк до жаданої кралі. 

- У твоєму стані краще сидіти, ніж плясати, - неласкаво посміхнулася нахаба.

- А ще краще – лежати. А лежати буває до біса самотньо … Складеш компанію?  

- Дякую за пропозицію, але я краще відмовлюся.

- Думаєш, крутіша за мене, бо знаєш, як пишеться слово «інтелігенція»?