Айрін Сторі Irene Story - Лялька, Айрін Сторі Irene Story

20 років тому (продовження)

Важко було розгледіти в темряві, але Елені вдалось побачити, що до неї підійшов чи то хлопець, чи то чоловік.

- Привіт.

Дівчина заледве вичавила з себе це слово. Нечемно було б промовчати у відповідь – її так батьки не виховували. Але Елена саме в цей момент пожалкувала, що знаходиться далі від основної маси гостей Мартіна. Їй стало моторошно та дискомфортно. Так як вона сиділа на поваленому дереві, а той, хто підійшов мало не позаду неї, то Елена вирішила встати. Хоча цим вона не зрівняла свої з ним позиції – тому що той, хто звернувся до неї був на голову вищий та на плечі ширший.

- Не варто було підійматись, лялько. Ми можемо вміститись на цьому дереві разом.

- Я вже піду.

- Не бійся. Я просто вирішив познайомитись. Ти тут сидиш одна, а там веселощі в самому розпалі. Так не має бути. Як тебе звати?

- Елена.

- Чудово. А я Матіас. Ми друзі з Мартіном. А ти? Давно його знаєш?

- З дитинства. Я все ж таки піду.

Елені не подобалось, як Матіас дивиться на неї. Впритул. Навіть не кліпаючи. Але найгірше було те, що ховалось в самому його погляді. Інтерес змішаний з гнівом. Пекельне поєднання. Ще погіршувала всю ситуацію темрява. Вона наче згущувалась щосекунди. Тому дівчина терміново хотіла втекти з берега урвища, в секунду опинитись біля одного з вогнищ, а краще – вдома.

- Ні.

- Що «ні»?

- Ти нікуди не підеш.

Матіас досі посміхався, говорячи це. Посмішка лякала. Холод просочувався під шкіру Елени, але це ніяк не було пов’язано з погодою. Їй не подобався тон її співрозмовника.

- Це не тобі вирішувати, лялько.

Елена хотіла просто обійти навколо хлопця, але він віддзеркалив її дії. Вона спробувала знову – і його дії повторились.

- Що ти робиш, Матіасе?

- Чекаю.

- Чого?

- Не «чого», а «кого».

- Кого?

- Їх.

З-за дерев до них вийшло ще три постаті. Це теж було чоловіки, приблизно одного віку з Матіасом. Вони теж посміхались, але ці посмішки викликали лише жах.

- Матіасе, хто це такий гарний поруч з тобою?

- Це Елена, Денісе.

- Красуня.

- Так.

Елені здавалось, що в неї закінчується кисень в легенях, не дивлячись на те, що вона знаходилась на свіжому повітрі, і тут його було повно.

- Елено, не бійся. Ми просто хочемо з тобою поговорити.

- Про що?

- Нас цікавиш не ти, а твій батько. Він же в тебе прокурор?

- Так.

- Так. Отже, ти нам можеш допомогти.

- Я не маю ніякого відношення до його роботи.

- Ні, звісно, що ні. Ти ж ще школярка. Але ми впевнені, що твій татусь зробить все, що завгодно, аби врятувати доньку.

- Врятувати..?

- Так. Ми збираємось тебе викрасти.

- Ви так спокійно про це говорите.

- Чому ж ні? Якщо все буде добре – то вже завтра ввечері будеш спати в своєму ліжечку.

- А якщо ні?

- Якщо твій батько не зробить те, що нам треба, то тебе вже ніколи не побачить.

- Ви мене вб’єте?

- Так.