Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

Я простягнула Марті папірець.

– Авжеж. Зараз у місті повно чужинців. Раніше такого не було.

Цікаво, кого вона мала на увазі – Бетані чи мене? І чи таки вважає, як і мої учні, що це зробив чужинець, а не Девіс Кобб?

– Тішуся, що ми більше не чужі, – додала я.

Марта всміхнулася, зуби трохи кривуваті, тонка, мов папір, шкіра на вилицях, але я раптом подумала, що мені потрібна союзниця, яка сидітиме тут, пильнуватиме Бетані й не дозволить, щоб із цією дівчиною, геть самісінькою в лікарняній палаті, сталося ще щось, принаймні поки Марта сидить тут на варті.

Розділ 14

Я приїхала додому за декілька хвилин до того, як мав з’явитися Кайл. Швиденько переодягнулася з робочого одягу в джинси й зав’язала волосся у високий вузлик.

Кайл прибув рівно о п’ятій, чим викликав усмішку на моєму обличчі. Він був із тих, хто чітко знає, скільки в нього займе часу, щоб дістатися до потрібного місця, і це мені подобалося. Я спостерігала крізь скляні двері, як він виходить із машини, пильно озирається навколо, на мить зупиняється на підході до будинку. Я замислилася про те, що ж він вишукує, моя усмішка зникла. Наші прозорі розсувні двері при денному світлі просто чудові: видно, що відбувається ззовні, але не видно, що всередині. Але поночі все навпаки.

Кайл був у темній куртці та світлій сорочці – я навіть подумала, що це така уніформа. Він наближався неквапливим кроком, піднявся на ґанок, переступаючи через дві сходинки, і постукав. Я зауважила, що Кайл жує жуйку. Уперше від нашого знайомства мені здалося, що він нервується. Або стривожений. Я теж була на межі, переконана, що ця вся історія от‑от дасть мені чортів.

Клацнула замком, розсунула двері і змусила себе мило всміхнутися у відповідь на його усмішку. Щойно Кайл увійшов, уся його нервозність розвіялася, моя теж. Мені подобалося дивитися на нього знизу вгору, подобався свіжий запах м’ятної жуйки й те, як він, обходячи, легенько торкнувся мого стану. От халепа… Кайл умостився за столом, я налила йому склянку води, спиною відчуваючи на собі його погляд. Раптом у мене геть пропала охота починати серйозну розмову. Поліціянти в цьому дуже схожі на репортерів: уміють відділяти зерно від полови.

Я навмисно не сідала, розтягуючи момент.

– Як ваші справи? – запитав Кайл.

– Добре, – відповіла я, – зважаючи на ситуацію.

Він кивнув і трохи випростав спину.

– До речі, щодо ситуації… Хочу вам дещо показати.

– Гаразд. – Я опустилася в крісло навпроти.

Кайл дістав фотографію якогось чоловіка й поклав переді мною.

– Ви коли-небудь бачили цю людину? – Все, безтурботна пауза закінчилася.

У того чоловіка на фото було довге, до підборіддя, світло-русяве волосся, вузьке виразне обличчя, тьмяно-сірі очі. Я випросталася.

– Так. Це хлопець Еммі. – Наші погляди зустрілися, і Кайл трохи схилив голову набік. – Джим.

Але вираз його обличчя не відповідав моєму. Кутики рота в Кайла опустилися.

– Джеймс Фінлі, – сказав він. – Той, хто працював у «Брейк Маунтен», як ви казали. Той, хто перестав з’являтися на роботі, і вони мусили шукати заміну.

– Ох, – сказала я. Отже, не Еммі. Про Еммі не йдеться. – Але це вже щось, правда?

– Ви коли-небудь спілкувалися?

– Хіба по телефону. Тільки коли треба було щось передати Еммі.

– Тобто особисто не спілкувалися?

– Особисто ні. Я бачила його лише декілька разів, коли Джим виходив від нас. Або коли підвозив Еммі.

– Хлопець притягався за злочини, – додав він, і я завмерла. Кайл підняв руку. – З насильством не пов’язані, нічого такого. Але притягався.

– За що? – запитала я.

– Пограбування, шахрайство, п’яний розгардіяш, порушення громадського порядку. Класичний набір для всіляких нікчем.

– Ви гадаєте… – Я ковтнула повітря. – Що він її скривдив?

– Не знаю, що тут гадати, Ліє. Але ми вже взялися за нього. Затримають, привезуть у відділок, допитають, не хвилюйтеся.

Я поклала лікті на стіл і стиснула пальцями скроні. Він був у моєму домі. Тут, у цьому передпокої. Можливо, навіть поки я спала. Імовірно стояв просто за дверима моєї кімнати. Може, якось підгледів, як Еммі ховала ключі під дашком, і знав, де вона їх тримає? Може, Еммі його роздратувала тим, що часто змінює свої рішення, зненацька перестає підтримувати приятельські стосунки?

Я мусила таке помітити. І вона мусила. Я почала згадувати взаємини Еммі з Джимом, намагаючись побачити в них якісь тривожні сигнали, застороги, на які тоді не звернула уваги.

Якось рано-вранці мене розбудив гомін притишених голосів із кімнати Еммі, чоловічий сміх.

– Тс-с, тобі вже час виходити, – твердо сказала Еммі.

– Невже? – сміючись, відповів чоловік.

Пролунав мій будильник, але я чекала в кімнаті. Чекала, поки він забереться. Чекала його кроків у коридорі. І вийшла лише тоді, коли почула, як зачинилися вхідні двері. Чоловік залишив по собі запах цигарок і меду – затхлий, солодкавий. Я спостерігала крізь дверне скло, як він надягнув куртку, заклав за вухо волосся, і тут побачила в шибці відображення Еммі позаду себе.

– Моя машина зламалася, він мене підвіз, – сказала вона.

– Це такий евфемізм? – засміялася я.

Я бачила, як лице Еммі, відображене в шибці дверей, розпливлося в усмішці, уявивши звучання її сміху ще до того, як він пролунав.

– Джим, – промовила вона так, ніби я пристала з ножем до горла.

Ім’я, яке одразу потрапило в мене до переліку інших несуттєвих імен: Джон, Кертіс, Леві, Тед, Овен – сказав і забув.

Коли пізніше того ж дня він зателефонував, не застав Еммі й попросив передати, що дзвонив Джим, я ледве стрималася, щоб не сказати: «Вона не передзвонить. Дай собі спокій».

Тож я була здивована побачити його знову, а потім ще і ще. Дивувалася, коли під’їжджала його машина і звідти вивалювалася Еммі. Коли рано-вранці чи серед ночі чула його голос. Коли Еммі після того, як він засинав, не втікала від нього до моєї кімнати. Коли записувала на папірцях-наліпках його ім’я, чіпляла на стіну, а потім чула, як Еммі спілкується з ним, нерозбірливо тихо, віддаляючись із телефоном на всю довжину дроту.

– Ліє? – Кайл жестом указував на якийсь папір переді мною.

– Ой, пробачте. Прошу?

– Ось цей. –