Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

в нашому коридорі раз на два дні. Смітник стояв відучора неторканий, я помітила й узяла кінчиками пальців зжужмлений папірець, який викинув туди Тео. Розправила його на столі. Це був малюнок олівцем, пейзаж. Я ще раз провела долонею, розгладжуючи складки, і пальці затремтіли.

Висока трава, за нею – поверхня озера. Намальовано з того самісінького місця, де тоді стояла я й де бачила кров.

Я глибоко вдихнула і знову подивилася на малюнок. Зіжмаканий папірець, на якому зображений пейзаж з озером.

Пусте? Чи таки щось дуже важливе?

Анонімна записка між творами, яку, як я вважала, підсунув Тео: «Це не Кобб». Невже Тео? Він тоді спізнився. Я відчувала когось позаду себе, коли поверталася до машини… Невже це був Тео Бертон?

Я сховала папірець до теки в нижній шухляді робочого столу. Завела досьє. А тоді зробила саме те, у чому звинувачував учителів Тео Бертон: знайшла його дані у списку учнів і виписала дату народження, імена батьків, номер телефону й адресу. Пришпилила папірець до малюнка.

Далі зробила свій хід у грі – зібгала й кинула в смітник перший-ліпший папірець, аби малий не знав, що я бачила малюнок, і нічого не запідозрив.

На шляху додому я заскочила до лікарні. «Заскочила» натякає на те, що це було по дорозі, але насправді не було. Від траси туди їхати ще добрих пів години.

Увійшовши до лікарні, я поцікавилася в реєстратурі, де лежить Бетані, і рушила за вказівниками до реанімаційного відділення. На місці треба було звернутися до чергового, але за стійкою тимчасово нікого не було, тож я одразу пішла шукати її палату. Зазирнула в невеличке квадратне віконце й побачила на ліжку немічне тіло – у роті трубка, голова забинтована, нижню частину тулуба закрили заслоною.

Я уявила повідомлення в пресі: «Коридор біля палати Бетані Джарвіц порожній. Грудна клітка Бетані ритмічно здіймається й опускається під монотонні звуки монітора пацієнта…».

Почулися чиїсь кроки, і я змусила себе приборкати уяву.

– Вам допомогти? – поруч мене якась жінка в костюмі медика зазирнула у віконце до Бетані. – Відвідувачів пускатимуть за годину. Почекаєте? – Вона жестом вказала у бік фоє в кінці коридору, звідки я щойно прийшла.

– Ні, дякую. Сьогодні не виходить.

Жінка бігцем оглянула моє обличчя.

– Ви родичка?

– Ні. Просто живу поруч. Я сподівалася почути, що їй покращало.

Медпрацівниця взяла мене за руку, промовчавши про те, що я вже зрозуміла: не покращало.

– Приходьте. Відвідини допомагають. Їй це потрібно.

Я згадала, що казав Кайл, – Бетані Джарвіц жила сама, нетутешня, родини не мала.

Хто ж вона? Так виглядає, що ніхто її тут не знає. Де її друзі та колеги? Де її рідні з інших міст?

– Прийду, – сказала я.

Я ще раз зазирнула у віконце. Важка гематома, казав Кайл. У моїй уяві постала сцена з високою травою, хмарка мошкари в місячному сяйві – сцена, яку намалював Тео. Жінка блукає сама серед ночі. Оскаженілий крик чоловіка. Удар якимсь предметом по голові, від чого вона закривавлена падає на землю, залишається помирати. Таку сцену можна уявити де завгодно, будь-якої ночі, байдуже, на якій вулиці, байдуже, в якому місті.

От якби хтось їй сказав: «Тримайся ближче до дороги, до ліхтарів; викликай таксі, телефонуй друзям; верещи, кричи якнайгучніше, поки хтось не почує».

Дивлячись на її немічне тіло з трубкою в горлі, я розуміла: якщо Бетані не отямиться й не свідчитиме, нічого не станеться.

Нікого не заарештують. Я це відчувала. По тому, як цю прикру історію вже сприймали інакше. По тому, як про Бетані почали забувати. Власне, її тут і не знали.

Виходячи з реанімаційного відділення, я помітила знайоме лице, але не змогла одразу згадати, де ми з цією людиною бачилися. Старша пані з посрібленим сивиною чорним волоссям, вузьке обличчя.

Того злощасного ранку я зустріла цю жінку біля озера. Це вона знайшла Бетані. Пані сиділа, склавши руки на колінах, очі опустила, ніби молилася.

– Вітаю, – сказала я, сідаючи на м’яке крісло поруч. – Ви до Бетані?

Її зелені очі зустрілися з моїми, жінка кивнула.

– Ви родичі? – запитала вона.

– Ні, ми не були знайомі. Просто подумала, що їй буде корисне чиєсь товариство. Але дала маху, прийшла трохи передчасно.

– Марта, – представилася вона, простягаючи руку й пильно мене розглядаючи.

Я уявляла, що вона зараз бачить: ту саму схожість, яку зауважила поліція. Той самий колір очей та волосся, таку саму форму обличчя та обриси наших вилиць. Риси, що пов’язують мене з Бетані та Девісом Коббом.

– Лія, – представилася я, потиснувши її холодну руку.

– Я теж її ледве знала. Але знайшла її… – Марта опустила погляд на підлогу. – Власне, більше ніхто й не приходить. Я відчуваю певну відповідальність за цю дівчину.

– Бетані мешкала десь коло вас?

Жінка ледь нахилила голову, майже кивнула.

– Кажуть, що приїхала працювати в новозбудованому дата-центрі. Влаштувалася на якусь найнижчу посаду. Вона жила в багатоквартирному блоці поблизу тієї автобусної зупинки.

– «Гребінь Гори»?

Я знала той житловий комплекс, недоладні будівлі серед лісу з гидкою вивіскою при дорозі, жодної гори чи гребеня там і близько немає. Житло для чужинців, на яких так нарікали місцеві. Чи радше «перепустка», видана новоспеченим власникам величезних будинків у нових кварталах.

– Здається, там. Бетані казала про багатоквартирний комплекс, а інших, наскільки мені відомо, поблизу немає.

– Це трохи вбік від того місця, де її знайшли, – зауважила я.

Багатоквартирні блоки були з іншого боку дороги, доволі далеко від озера, на вулиці, що веде до траси, а не до води.

– Насправді це недалеко, якщо пішки, – сказала Марта. – Я вже зустрічала там Бетані раніше, коли вона годувала качок. Так ми й познайомилися. Вона добре знала дорогу. Тією стежкою можна вийти до будинку на протилежному боці озера.

– Чому ніхто її не підвіз звідти додому? Темно ж було хоч в око стрель.

Марта розгублено захитала головою.

– Навіщо взагалі хтось тиняється серед глупої ночі? Навіщо оселяються в тих квартирах, у нашому місті?

У нас було повно тих, хто мріяв про новий старт. Я, Еммі, Бетані Джарвіц. Скільки ще людей утікало сюди від чогось? Скільки їх сподівалося сховатися за навколишніми деревами, ізолюватися від зовнішнього світу за цими горами?

– Мушу йти, – сказала я. – Можна залишити вам свій номер телефону? Дайте мені знати,