Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 10. Серце князя

Вітольд

Я помічаю за собою, що все частіше думаю про неї. Спостерігаю, як вона рухається, як її очі м’яко блищать, коли вона розмовляє зі слугами чи гуляє садом. Це дрібниці, незначні моменти, але вони застрягають у свідомості й стають нав’язливими.

Що зі мною не так?

Раніше я дивився на Анастасію як на частину угоди, необхідний елемент мого плану. Тепер я бачу жінку. Справжню, ніжну, але водночас сильну. Її щирість і доброта відрізняють її від усіх, кого я знав досі. Це чіпляє. І це дратує мене.

Я намагаюся придушити це почуття. Повертаюся до того, що знайоме, що завжди було під контролем.

Єлизавета.

Її дотики знайомі, передбачувані. Її губи впевнені, її бажання прості й зрозумілі. Вона тягне мене до себе в обійми, її шовкова сукня ковзає по підлозі, відкриваючи все, що я добре знаю.

— Що з тобою сьогодні, Вітольде? — питає вона тихим, кокетливим голосом, притискаючись до мене.

— Нічого, — відповідаю, намагаюсь переконати себе, що це правда.

Я нахиляюся, щоб поцілувати її, але в ту мить перед моїми очима з’являється інший образ. Анастасія. Її обличчя. Її губи. Її погляд, який тремтів від страху і водночас виклику, коли я вперше її поцілував.

Чорт забирай…

Єлизавета обвиває мене руками, і я на мить намагаюся втопити це безглузде бажання. Її тіло тепле, її дихання гаряче, але це не приносить мені звичного задоволення.

Це не те, чого я хочу.

Я різко віддаляюся, приводячи себе до тями. Єлизавета дивиться на мене здивовано.

— Що сталося? — питає вона, зводячи брови.

— Нічого. Це закінчено, — кажу я холодно, поправляючи сорочку.

Вона намагається щось сказати, але я відвертаюся. Її слова більше не мають значення. Її дотики не викликають у мені нічого.

Все змінилося.

Я виходжу з її покоїв, а думки знову повертаються до Анастасії. Її голос, її сміх, її впертість.

Це було помилкою з самого початку… Але тепер я вже не хочу зупинятися.

Я повертаюся до своїх покоїв, але навіть стіни цього маєтку, такі знайомі й холодні, більше не дають мені спокою.

Анастасія.

Її образ переслідує мене. Її очі, нескінченна блакить, її м’який голос, коли вона намагається говорити зі мною спокійно, навіть коли я ставлюся до неї байдуже. Її щирість і невинність бентежать мене.

Її доброта — це те, що не вписується в цей дім. Вона світло серед тіні, і це зводить мене з розуму.

Я звик до обману, до гри в маски, до жінок, які приховують свої справжні наміри за посмішками. Але вона інша. Її простота й відкритість — не слабкість, а сила, якої я раніше не помічав.

Чим більше я спостерігаю за нею, тим важче ігнорувати це відчуття. Мій контроль, на який я завжди покладався, починає давати тріщини.

Що ти зі мною робиш, Анастасіє?

Я відчуваю, як усередині мене щось розпалюється щоразу, коли бачу її. Щось глибоке і гаряче, щось, чого я не дозволяв собі відчути вже багато років.

Бажання.

Але це не просто фізичне бажання. Це щось більше, щось небезпечне. І я ненавиджу це так само сильно, як і бажаю її.

Сидячи біля каміна, я стискаю келих вина в руці. Полум’я палає переді мною, але його тепло здається слабким у порівнянні з тим, що горить всередині мене.

Я більше не можу ігнорувати цього. Я більше не хочу ігнорувати цього.

Ця напруга між нами повинна мати вихід. Якщо вона вже є моєю дружиною, їй слід зайняти своє місце не лише в моєму домі, а й серед людей. Можливо, це допоможе їй усвідомити, хто вона тепер, і водночас покаже їм, що вона — моя.

— Готуйте карету, — кажу старшому дворецькому. — Ми з княгинею відвідаємо сільський фестиваль завтра.

Він дивиться на мене трохи здивовано, але мовчки киває.

Я не кажу Анастасії про свій план заздалегідь. Нехай це буде несподіванкою. У цій грі завжди важливо тримати перевагу.

Наступного дня я зустрічаю її в коридорі. Вона виглядає ще більш чарівно в витонченій сукні кольору кремової троянди, ніж у будь-яких пишних убраннях. Її очі розширюються, коли я підходжу ближче.

— Ми їдемо, — кажу я, кидаючи погляд на карету, яка вже чекає біля входу.

— Куди? — питає вона, її голос трохи здивований.

— На сільський фестиваль. Це можливість для тебе показати себе людям. Вони мають знати, що ти — моя дружина.

Її брови злегка зводяться, і я бачу, як у її очах з’являється виклик.

— Ви думаєте, що їм цікаво мене побачити?

— Вони подивляться. І запам’ятають.

Я простягаю їй руку, і після секунди вагань вона кладе свою долоню в мою. Її пальці теплі, але трохи напружені.

Ми сідаємо в карету, і між нами запановує напружена тиша. Вона сидить прямо, дивлячись у вікно, але я відчуваю кожен її подих, кожен порух.

Її присутність більше не здається легкою або непомітною. Вона заповнює весь простір, змушує мене відчувати кожну мить ще гостріше.

Я спостерігаю за нею краєм ока.

Її підборіддя трохи підняте, а погляд спокійний, але я бачу, що всередині вона хвилюється.

Ти справді думаєш, що зможеш зберегти спокій до кінця цієї поїздки, Анастасіє?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍