Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 9.1

Вітольд

День починається, як і завжди. Маєток живе своїм звичним ритмом: слуги метушаться, садівники обрізають виноградну лозу, старший дворецький із точністю годинникового механізму дає розпорядження. Здавалося б, усе ідеально впорядковано.

Але щось змінилося.

Я помічаю це, коли бачу Анастасію вранці у дворі. Її рухи впевненіші, а погляд вже не такий розгублений, як раніше. Вона не просто блукає коридорами. Вона щось шукає, контролює, змінює.

Слуги схиляються перед нею, але цього разу з повагою, не зі страхом. Вона більше не тінь у цьому домі. Вона починає знаходити своє місце.

Це… дивує мене. І, що ще гірше, це зачіпає.

До вечора я спостерігаю за нею вже несвідомо. Її легкий сміх, коли вона розмовляє з Мариною на кухні, її голос, коли вона дає розпорядження садівникам… усе це залишає слід у моїх думках, навіть коли я намагаюся зосередитися на своїх справах.

Але остаточно все змінюється, коли я знаходжу її біля виноградників.

— Що ти робиш тут одна? — питаю, зупиняючись за кілька кроків від неї.

Вона повертається, її сукня майже зливається з теплим вечірнім світлом. Її очі блищать, а щоки злегка рожеві від прохолодного повітря.

— Гуляю, — відповідає вона, піднімаючи голову трохи вище. — Це теж заборонено?

Її зухвалість викликає посмішку. Вона вже не та налякана дівчина, яка боялася кожного мого слова. Тепер у ній є щось інше — сила, рішучість, іскра, яка притягує мене дедалі більше.

— Бути беззахисною — небезпечно, — кажу я, вдивляючись у її обличчя.

— Я не боюся, — вона відповідає твердо, але її голос злегка тремтить.

Не боїшся? Подивимося…

Я підходжу ближче, і з кожним кроком усередині мене щось пульсує все сильніше. Її очі дивляться прямо в мої, і я бачу в них виклик, але також щось глибше. Щось, що вона намагається приховати.

— Ти швидко вчишся, — кажу я, мій голос стає тихішим. — Але не забувай: цей дім може бути як безпечним, так і небезпечним. Усе залежить від того, як ти граєш.

— І ви — частина цієї небезпеки? — питає вона, і в її словах я чую не тільки питання, а й справжній інтерес.

Моє серце стискається. Її близькість спалахує в мені непередбачуваним бажанням.

Чорт забирай… Навіщо я це роблю?

— Можливо, — кажу я, мій голос стає хрипким.

Моя рука торкається її обличчя, і я відчуваю, як вона затримує дихання. Її шкіра ніжна, тепла. І раптом усі думки розчиняються. Залишається лише одне бажання.

Ти моя. І я більше не хочу цього заперечувати.

Я нахиляюся й торкаюся її губ своїми. Поцілунок глибокий, впевнений, як вир, що засмоктує нас обох. Її тіло завмирає, але вже за мить вона відповідає мені. Її пальці обережно торкаються мого плеча, а її губи тремтять, але не від страху.

Я поглиблюю поцілунок, і в цю мить усе здається правильним. Вона піддається мені, і це зводить мене з розуму.

Але раптово вона відштовхує мене. 

— Ви… ви не маєте права! — кричить вона, її голос тремтить від емоцій.

Губи все ще відчувають її смак.

— Не маю права? — питаю тихо. — Я твій чоловік.

— Ні… це було помилкою! — її очі наповнюються сльозами, і вона повертається, тікаючи, перш ніж я встигаю щось сказати.

Я залишаюся стояти в темряві, прислухаючись до звуку її кроків, що поступово стихають.

Чорт забирай…

Серце все ще б’ється швидше, а в голові — лише одна думка:

Що ж ти зі мною робиш, Анастасіє?

Я стою в тиші, вдивляючись у темряву саду. Повітря прохолодне, але моє тіло ще палає від того поцілунку. Її смак все ще на моїх губах, а її тепле тіло в моїх руках залишається яскравим спогадом.

Що зі мною відбувається?

Я завжди контролював свої бажання. У мене були чіткі межі, за які я не дозволяв собі виходити. Шлюб із Анастасією — це була угода, зручна і необхідна. Але раптом усе змінилося.

Її очі… Її губи… Її тремтливий голос, коли вона сказала: «Ви не маєте права».

Я маю. І я хочу її.

Вперше за довгий час я дивлюся на неї не просто як на дівчину, яку змушений був взяти за дружину. Тепер я бачу в ній щось більше. Щось, що змушує мене втрачати контроль.

Маленька, вперта Анастасія… Вона пробуджує в мені бажання, якого я давно не відчував.

І це бажання сильне, майже нестерпне.

Її образ постає в моїй уяві знову і знову. Як вона дивилася на мене перед поцілунком, як її губи м’яко тремтіли, як вона піддалася мені на мить.

Але чому вона втекла?

Я проводжу рукою по обличчю, опановуючи себе, але все марно. Її присутність тепер невід’ємна частина мене.

Повертаюся до маєтку, йду впевненими кроками по холодному кам’яному коридору. Слуги опускають голови, коли я проходжу повз, але я їх не помічаю.

У моєму житті не повинно було бути місця для почуттів, але я більше не можу це ігнорувати.

Я хочу її.

І я її отримаю.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍