Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

— Ти сильніша, ніж здаєшся, — додає він, його великий палець ніжно ковзає по моїй вилиці.

Тіло завмирає, але всередині спалахує буря. Я знаю, що маю відступити, сказати щось гостре чи просто піти. Але я не можу. Його очі утримують мене на місці, наче магніт.

— Вітольде… — шепочу я, не впізнаючи власний голос.

— Тсс… — його палець зупиняється біля моїх губ. — Не говори нічого.

І перш ніж я встигаю подумати, його губи торкаються моїх.

Цей поцілунок зовсім не схожий на той, попередній. Він глибший, сильніший, мов вир, що засмоктує мене з головою. Його рука ковзає вниз, обіймаючи мене за талію, а друга м’яко притримує потилицю. Його дотики — впевнені й жадібні, але в них є щось більше, ніж просто бажання.

Мій розум протестує, кричить, що це неправильно, але тіло зрадницьки піддається. Я відповідаю на його поцілунок, гублюся в ньому. Мої пальці мимоволі стискають його плечі. Я тону в його дотику, у його силі, у його теплі.

Але це триває лише мить.

Раптом усвідомлення накриває мене хвилею — що я роблю? Я знову дозволяю цьому чоловікові зруйнувати мій світ.

Я рвучко відштовхую його.

— Ви… ви не маєте права! — задихаючись, вигукую я.

Його очі темні, як штормове море, але він стоїть незворушно, не відводячи погляду.

— Не маю права? — каже він тихо, майже шепотом, але кожне слово ріже, як лезо. — Я твій чоловік, Анастасіє. І це не гра.

— Ні, це не гра… — моє серце стискається, а голос зривається. — Це пастка.

Не чекаючи відповіді, я різко повертаюся і біжу. Повітря стає задушливим, а дихання важким. Я чую, як він називає моє ім’я, але не обертаюся.

Коли я добігаю до своїх покоїв і зачиняю за собою двері, сльози навертаються на очі. Мої руки все ще тремтять, а губи горять від його поцілунку.

Що зі мною відбувається? Чому він має наді мною таку силу?

Моя душа розривається між страхом і чимось новим, небезпечним. Те, чого я ніколи не відчувала раніше.