Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 10.1

Анастасія

Я прокидаюся рано. Світло повільно пробивається крізь важкі штори, заливаючи кімнату м’яким сяйвом. У цій тиші є щось заспокійливе, але водночас гнітюче.

Маєток уже давно став моїм новим домом, але я досі почуваюся тут чужою. Кожен куточок цього місця дихає холодом. Слуги тепер мовчазні й чемні, але їхні погляди залишаються такими ж настороженими, а іноді — байдужими.

Я проходжу повз коридори, які здаються нескінченними, спускаюся на кухню, де Марина зустрічає мене злегка здивованим поглядом.

— Ваша світлість, ви знову на кухні? — питає вона, витираючи руки об фартух.

— Так. Мені захотілося випити чаю, — відповідаю я спокійно.

— Сідайте, зараз усе буде, — каже вона, але в її голосі вже менше напруження, ніж раніше.

Я сідаю за маленький стіл у кутку кухні, обхоплюю чашку з гарячим чаєм руками. Це вже стало маленьким ритуалом — мій спосіб знайти затишок серед холодної величі цього дому.

Після чаю я виходжу у двір. Ранок прохолодний, свіже повітря наповнене запахом квітів і трави. Я прогулююся садом, зупиняюся біля ставка, дивлюся, як на воді грає сонячне світло. Тут я завжди відчуваю себе трохи вільнішою.

Якби все могло бути таким простим…

Але спогади про поцілунок знову підкрадаються. Вони не дають мені спокою, знову і знову нагадуючи про той момент. Моє серце досі калатає, коли я думаю про його дотик, про те, як усе змінилося в одну мить.

Чому я так реагую? Це ж просто випадковість… хіба ні?

Я тру скроні, щоб прогнати ці думки. Треба зосередитися на чомусь іншому.

Уже біля обіду мене знаходить служниця й повідомляє, що князь хоче мене бачити.

— Зараз? — здивовано питаю.

— Так, ваша світлість, — вона вклоняється й чекає біля дверей.

Коли я заходжу до вітальні, Вітольд стоїть біля вікна, руки схрещені за спиною. Він навіть не повертає голову, але я знаю, що він відчув мою присутність.

— Ми зараз їдемо, — каже він спокійно.

— Куди?

— На сільський фестиваль, — відповідає він, нарешті дивлячись на мене. — Люди повинні побачити тебе.

Його слова звучать як наказ, але в його голосі є щось ще. Невловиме.

— Ви хочете, щоб вони побачили мене? — питаю я, намагаючись зрозуміти справжню причину цієї поїздки.

— Так. Ти — княгиня Волинська. І вони мають це знати.

Його погляд впевнений, твердий, як і завжди. Але за цією впевненістю я відчуваю щось інше. Наче він намагається сказати більше, ніж озвучує словами.

— Добре, — кажу я, стримуючи всі сумніви й хвилювання.

Серце стискається в передчутті.

Я повертаюся до своєї кімнати з важким серцем. Сільський фестиваль… Я маю бути серед людей, які вперше побачать мене як дружину Вітольда Волинського. Від однієї думки про це мій живіт стискається в тривожний клубок.

Я стою перед дзеркалом, дивлячись на своє відображення.

Чи справді я виглядаю як княгиня?

Усі ці дні я намагалася бути сильною, але зараз почуваюся крихкою. Що вони скажуть? Як будуть дивитися на мене? Чи приймуть мене так само, як він — з холодом і відстороненістю?

Марта, моя покоївка, обережно входить до кімнати, несучи сукню.

— Ваша світлість, я принесла вбрання для вас, — каже вона, розкладаючи його на ліжку.

Це елегантна сукня кольору кремової троянди, без зайвих прикрас, але в ній є щось особливе і спокійне.

— Ви хвилюєтесь? — питає Марта, уважно дивлячись на мене.

— Трохи… — зізнаюся я, сідаючи на край ліжка. — Мені важко зрозуміти, що від мене чекають.

— Вони будуть дивитися на вас із цікавістю, — м’яко відповідає вона. — Але важливо, як ви дивитиметеся у відповідь.

Я вдячно киваю. Її слова дають мені трохи впевненості.

Образи в моїй голові змінюються: то люди, які дивляться на мене, оцінюють, то раптовий спогад про поцілунок із Вітольдом. Це все змішане в дивному хаосі.

— Ви готові, ваша світлість? — запитує служниця.

Я глибоко вдихаю, поправляю сукню і змушую себе впевнено кивнути.

— Готова.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍