Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Чичиков знову підвів очі вгору і знову побачив Канарі з товстенними стегнами й нескінченними вусами, Бобеліну й дрозда в клітці.

Майже протягом цілих п’яти хвилин усі зберігали мовчанку, лунав тільки стукіт, чинений носом дрозда об дерево дерев’яної клітки, на дні якої вудив він хлібні зернятка. Чичиков, ще раз обвів оком кімнату і все, що тільки в ній було: усе було міцне, незграбне в найбільшій мірі і мало якусь чудну подібність до самого хазяїна дому. В кутку вітальні стояло пузате горіхового дерева бюро на пребезглуздих чотирьох ногах — достоту ведмідь. Стіл, крісла, стільці — усе було найважчої і найнеспокійнішої властивості; одно слово, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорив: «І я теж Собакевич!» або: «І я теж дуже схожий на Собакевича!»

— Ми про вас згадували в голови палати, у Івана Григоровича, — сказав нарешті Чичиков, побачивши, що ніхто не має наміру починати розмову, — минулого четверга. Дуже приємно провели там час.

— Так, я не був тоді в голови, — відповів Собакевич.

— А прекрасна людина!

— Хто такий? — сказав Собакевич, дивлячись на ріг печі.

— Голова.

— Ну, може, це вам так здалося: він тільки й того, що масон[100], а такий дурень, якого світ не родив!

Чичиков трохи спантеличився таким почасти різким визначенням, але потім, виправившись, провадив:

— Звичайно, всяка людина не без слабостей, але зате губернатор — яка чудова людина!

— Губернатор чудова людина?

— Хіба не так?

— Перший розбійник у світі.

— Як губернатор — розбійник? — промовив Чичиков і зовсім не міг зрозуміти, як губернатор міг потрапити в розбійники. — Признаюсь, цього б я ніяк не подумав, — казав він далі. — Але дозвольте, проте, зауважити: вчинки його зовсім не такі; навпаки, скоріше навіть м’якості в ньому багато. — Тут він навів на доказ навіть гаманці, вишивані його власними руками, і висловився з похвалою про ласкавий вираз його обличчя.

— І обличчя розбійницьке! — сказав Собакевич. — Дайте йому тільки ножа та випустіть на великий шлях — заріже, за копійку заріже! Він та ще віце-губернатор — це Гога й Магога[101].

«Ні, він з ними не в ладах, — подумав сам собі Чичиков. — А от заговорю я з ним про поліцеймейстера: він, здається, друг його…»

— А втім, щодо мене, — сказав він, — мені, признатись, найбільше з усіх подобається поліцеймейстер. Якийсь такий характер прямий, відвертий; в обличчі видно щось щиросердне.

— Мошенник! — сказав Собакевич дуже холоднокровно, — продасть, обманить, ще й пообідає з вами. Я їх знаю всіх: це все мошенники; все місто там таке: мошенник на мошеннику сидить і мошенником поганяє. Всі христопродавці. Одна там тільки й є порядна людина — прокурор, та й той, коли сказати правду, свиня.

Після таких похвальних, хоч дещо коротких біографій, Чичиков побачив, що про інших чиновників нема чого згадувати, і пригадав, що Собакевич не любив ні про кого добре озиватися.

— Що ж, серденько, ходім обідати, — сказала Собакевичу його дружина.

— Прошу! — сказав Собакевич.

По цьому, підійшовши до столу, де була закуска, гість і хазяїн випили як слід, по чарці горілки, закусили, як закушує вся простора Росія по містах і селах, тобто всякими солоностями й іншими збудними благодатями, і потекли всі до їдальні; поперед них, як плавка гуска, полинула хазяйка. Невеликий стіл був накритий на чотири накриття. На четверте місце з’явилась дуже скоро — важко сказати напевне, хто така, дама чи дівчина, родичка, господарка, чи просто на прожитті в домі жінка — щось без чепця, близько тридцяти років, у строкатій хустці. Є особи, що існують на світі не як річ, а як сторонні цяточки або плямочки на речі. Сидять вони на тому самому місці, однаково тримають голову, їх майже ладен прийняти за меблю і думаєш, що зроду ще не виходило слово з таких уст; а де-небудь у дівочій або в коморі виявиться просто — ого-го!

— Щі, моє серце, сьогодні дуже гарні, — сказав Собакевич, сьорбнувши щів і відкраявши собі з блюда величезний шматок няні, відомої страви, що подається до щів, а робиться з баранячого шлунка, начиненого гречаною кашею, мозком та ніжками. — Такої няні, — казав він далі, звертаючись до Чичикова, — ви не їстимете в місті: там вам чорт знає що подадуть!

— Але ж у губернатора непоганий стіл, — сказав Чичиков.

— Та чи знаєте ви, з чого це все готується? Ви їсти не будете, коли дізнаєтесь.

— Не знаю, як готується, про це я не можу судити; але свинні котлети й розварна риба були чудові.

— Це вам так здалося! Адже я знаю, що́ вони на ринку купують. Купить он той каналія-кухар, що вивчився у француза, кота, облупить його та й подає на стіл замість зайця.

— Фу, яку ти неприємність говориш! — сказала дружина Собакевича.

— А що ж, серденько! так у них робиться; я не винен, так у них у всіх робиться. Всякий непотріб, усе, що Акулька в нас кидає, даруйте на слові, в помийницю, вони його в суп, та в суп! туди його!

— Ти за столом завжди отаке розкажеш, — відказала знову дружина Собакевича.

— Що ж, серце моє, — сказав Собакевич, — коли б я сам це робив, але я тобі прямо в вічі скажу, що я гидоти всякої не їстиму. Мені жабу хоч цукром обліпи, не візьму її в рот, і устриці теж не візьму: я знаю, на що устриця схожа. Візьміть барана, — казав він далі, звертаючись до Чичикова, — це бараняче ребро з кашею. Це не ті фрикасе[102], що робляться на панських кухнях з баранини, яка діб по чотири на ринку валяється. Все це вигадали доктори німці та французи, я б їх перевішав за це. Вигадали дієту — лікувати голодом! Що в них німецька рідкокоста натура, так вони уявляють, що й з російським шлунком управляться! Ні, це все не те, це все вигадки, це все… — тут Собакевич аж головою сердито покрутив. — Балакають: освіта, освіта, а ця освіта… фук! Сказав би й інше слово, так от тільки що за столом непристойно. У мене не так. У мене, коли свинина —