Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

засміється, де захоче засміятись. З неї все можна зробити, вона може бути чудо, а може вийти й погань — і вийде погань. Ось хай-но тільки за неї візьмуться тепер матусі й тітусі. За один рік так її наповнять усяким бабством, що сам рідний батько не пізнає. Звідки візьметься й надутість і вимушеність; почне ворочатись за витвердженими напученнями; почне сушити голову й вигадувати, з ким і як, і скільки треба говорити, як на кого дивитись; кожну хвилину боятиметься, щоб не сказати більше, ніж треба; заплутається нарешті сама, і кінчиться тим, що почне нарешті брехати все життя, і вийде просто чортзна-що!» Тут він деякий час помовчав і потім додав: «А цікаво б знати, чиїх вона? що, як її батько? чи багатий поміщик статечної вдачі, чи просто добромисна людина з капіталом, набутим на службі? Адже коли б, припустімо, цій дівчині та додати тисячок двісті посагу, з неї б міг вийти дуже, дуже ласий шматочок. Це могло б скласти, так би мовити, щастя порядної людини». Двісті тисячок так принадно почали вимальовуватись у голові його, що він внутрішньо почав досадувати на самого себе, навіщо протягом крутанини коло екіпажів не розвідавсь у форейтора або кучера, хто такі були проїжджі. Проте село Собакевича, що незабаром показалося, розсіяло його думки і примусило їх звернутись до свого постійного предмета.

Село здалось йому досить велике; два ліси, березовий і сосновий, як два крила — одне темніше, друге світліше, були в ньому праворуч і ліворуч; посередині виднівся дерев’яний будинок з мезоніном, червоним дахом і темно-сірими або, краще, дикими стінами, — будинок на зразок тих, що в нас будують для військових поселень і німецьких колоністів. Було помітно, що, будуючи його, будівничий безнастанно боровся зі смаком хазяїна. Будівничий був педант[94] і хотів симетрії, хазяїн — зручності і, як видно, внаслідок того позабивав з одного боку всі відповідні вікна і прокрутив на місці їх одне маленьке, що було потрібне, мабуть, для темної комірки. Фронтон[95] теж ніяк не припав на середину будинку, хоч як бився архітектор, бо хазяїн звелів одну колону збоку викинути, і тому стало їх не чотири, як було призначено, а тільки три. Подвір’я обведене було міцними й надмірно товстими штахетами. Поміщик, здавалось, дбав дуже про міцність. На стайні, клуні й кухні були вжиті ваговиті й товсті колоди, призначені на вікове стояння. Сільські хати мужиків теж поставлені були навдивовижу: не було рівно витесаних стін, різьблених візерунків і інших витівок, але все було припасоване міцно й як слід. Навіть колодязь був оброблений у такий міцний дуб, який іде тільки на млини та на кораблі. Одно слово, все, на що тільки дивився він, було тривке, непохитне, в якомусь міцному й незграбному ладі. Під’їжджаючи до ґанку, помітив він два обличчя, що виглянули з вікна майже одночасно: жіноче в чепці, вузьке, довге, як огірок, і чоловіче кругле, широке, як молдаванські кабаки, звані горлянками, з яких роблять на Русі балалайки, двострунні, легкі балалайки, красу і розвагу хвацького двадцятилітнього хлопця, моргуна й чепуруна, що і підморгує, і посвистує на білогрудих та білошиїх дівчат, які зібралися послухати його тихострунного тринькання. Виглянувши, обидва обличчя ту ж хвилину сховались. На ґанок вийшов лакей у сірій куртці з блакитним стоячим коміром і ввів Чичикова до сіней, сказав уривчасто: «Прошу!» — повів його у внутрішні житла.

Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цим разом здався вельми подібним до середньої величини ведмедя. Для довершення подібності, фрак на ньому був зовсім ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво й косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав розжарений, гарячий, який буває на мідному п’ятаку. Відомо, що є багато на світі таких облич, над обробкою яких природа недовго мудрувала, не вживала ніяких дрібних інструментів, як-от: терпугів, сверделець та іншого, а просто рубала з усього плеча: ударила сокирою раз — став ніс, ударила вдруге — стали губи, великим свердлом колупнула очі і, не обстругавши, пустила в світ, мовивши: «Живе!» Отакий міцний і на диво оточений образ був у Собакевича: тримав він його більше вниз, ніж угору, шиєю не ворочав зовсім і, через такий неповорот, рідко дивився на того, з ким говорив, але завжди або на ріг пічки, або на двері. Чичиков ще раз глянув на нього скоса, коли проходили вони їдальню: ведмідь! достоту ведмідь! Треба ж такого чудного зближення: його навіть звали Михайлом Семеновичем. Знаючи звичку його наступати на ноги, він дуже обережно пересував своїми й давав йому дорогу вперед. Хазяїн, здавалось, сам почував за собою цей гріх і зразу ж спитав: «Чи не потурбував я вас?» Але Чичиков подякував, сказавши, що ще не сталося ніякої турботи.

Увійшовши до вітальні, Собакевич показав на крісло, сказавши знову: «Прошу». Сідаючи, Чичиков глянув на стіни і на картини, що висіли на них. На картинах усе були молодці, усе грецькі полководці, гравіровані на весь зріст: Маврокордато в червоних панталонах і мундирі, з окулярами на носі, Міаулі, Канарі[96]. Усі ці герої були з такими товстими стегнами й нечуваними вусами, що дріж проходив по тілу. Між міцними греками, невідомо яким способом і навіщо, помістився Багратіон[97], тонкий, худенький, з маленькими прапорами й гарматами внизу і в щонайвужчих рамках. Далі знову була героїня грецька Бобеліна[98], якої одна нога здавалась більшою за весь тулуб тих чепурунів, що наповнюють теперішні вітальні. Хазяїн, будучи сам людина здорова і міцна, здавалось, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні й здорові. Коло Бобеліни, біля самого вікна, висіла клітка, з якої виглядав дрізд темного кольору з білими цяточками, дуже подібний теж до Собакевича. Гість і хазяїн не встигли й двох хвилин помовчати, як двері у вітальні відчинились і ввійшла хазяйка, дама вельми висока, в чепці з стрічками, перефарбованими домашньою фарбою. Увійшла вона статечно, тримаючи голову прямо, як пальма.

— Це моя Федулія Іванівна, — сказав Собакевич.

Чичиков підійшов до ручки Федулії Іванівни, яку вона майже увіпхнула йому в губи, причому він мав нагоду помітити, що руки були вимиті огірковим розсолом.

— Серденько, рекомендую тобі, — провадив Собакевич, — Павло Іванович Чичиков! У губернатора й поштмейстера мав честь познайомитись.

Федулія Іванівна попросила сідати, сказавши також: «Прошу!» — і зробивши рух головою, подібно до актрис, що вдають королев. Потім вона сіла на канапі,