Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

і зовсім несподіваним способом. Усі, не виключаючи й самого кучера, опам’яталися й очунялися тільки тоді, коли на них наскочила коляска з шестериком коней і майже над головами їх розітнулися крики дам, що сиділи в колясці, і лайка та загрози чужого кучера. «Ах ти ж мошенник! Я ж тобі кричав уголос: звертай, ґаво, праворуч!.. П’яний ти, чи що?» Селіфан відчув свою необачність, але тим що російська людина не любить признатись перед іншим, що вона винна, то зразу ж вимовив, підбадьорившись: «А ти чого так розігнався? Очі свої в шинку заставив, чи що?» Слід за цим він узявся збивати назад бричку, щоб визволитись таким чином з чужої упряжі, та ба — усе переплуталось. Чубарий з цікавістю обнюхував нових своїх приятелів, що опинились по обидва боки його. Тим часом дами, що сиділи в колясці, дивились на все це з виразом страху на обличчях. Одна була стара, друга молоденька, шістнадцятилітня, з золотим волоссям, вельми старанно і мило приглаженим на невеличкій голівці. Гарненький овал обличчя її круглився, як свіженьке яєчко, і, подібно до нього, білів якоюсь прозорою білістю, коли свіже, щойно знесене, воно держиться проти світла в смуглих руках ключниці, що випробовує його, і пропускає крізь себе проміння сяючого сонця; її тоненькі вушка теж прозоріли, рожевіючи теплим світлом, що проймало їх. Разом з тим переляк у відкритих застиглих устах, на очах сльози — усе це в ній було таке миле, що герой наш дивився на неї кілька хвилин, не звертаючи ніякої уваги на колотнечу, що сталася між кіньми й кучерами. «Назад подай, чи що, нижегородська ґава!» — кричав чужий кучер. Селіфан потяг віжками назад, чужий кучер зробив те саме, коні трохи подалися назад і потім знову збилися, переступивши посторонки. При цій нагоді чубарому коневі так сподобалося нове знайомство, що він ніяк не хотів виходити з колії, в яку впровадила його непередбачена доля, і, поклавши свою морду на шию свого нового приятеля, здавалось, щось нашіптував йому в саме вухо, мабуть, страшенну нісенітницю, бо приїжджий безперестанку стріпував вухами.

Одначе на таке сум’яття встигли зібратися мужики з села, яке було, на щастя, неподалік. Тим що таке видовище для мужика — суша благодать: все одно, що для німця газети або клуб, то незабаром біля екіпажа збилося їх безліч, а на селі залишились тільки старі баби та малі діти. Посторонки відв’язали; кілька стусанів чубарому коневі в морду примусили його податись назад; одно слово, їх розрізнили й розвели. Але чи досада, яку відчували приїжджі коні за те, що розлучили їх з приятелями, чи просто дурість, — тільки, хоч скільки хльоскав їх кучер, вони не рушились і стояли як укопані. Завзяття мужиків зросло до неймовірного ступеня. Кожен навперейми набивався з порадою: «Іди-но, Андрюшко, проведи пристяжного, що з правого боку, а дядя Митяй хай сяде на корінного! Сідай, дядьку Митяй!». Сухорлявий і довгий дядя Митяй, з рудою бородою, виліз на корінного коня і зробився схожим на сільську дзвіницю або, краше, на журавля, яким тягають воду з колодязя. Кучер ударив по конях, але дарма: нічого не пособив дядя Митяй. «Стій, стій! — кричали мужики, — сідай-но ти, дядьку Митяй, на пристяжного, а на корінного хай сяде дядя Миняй!» Дядя Миняй, широкоплечий мужик з чорною, як вугілля, бородою і черевом, схожим на той велетенський самовар, у якому вариться сбітень для всього перемерзлого базару, охоче сів на корінного, який мало не пригнувся під ним до землі. «Тепер піде діло! — кричали мужики. — Шквар, шквар його! пришпар батогом он того мишастого, — чого він корячиться, як корамора[93]?» Але, побачивши, що діло не йшло і не допомогло ніяке пришпарення, дядя Митяй і дядя Миняй сіли обидва на корінного, а на пристяжного посадили Андрюшку. Нарешті, кучерові урвався терпець, і він прогнав і дядю Митяя, і дядю Миняя; і добре зробив, бо від коней пішла така пара, немов вони відмахали, не зводячи духу, станцію. Він дав їм хвилину перепочити, після чого вони пішли самі собою.

Протягом усієї цієї витівки Чичиков дивився дуже уважно на молоденьку незнайомку. Він пробував кілька разів з нею заговорити, але якось не випало так. А тим часом дами поїхали, гарненька голівка, з тоненькими рисами обличчя й тоненьким станом, зникла, як щось подібне до видіння, і знову залишилась дорога, бричка, трійка відомих читачеві коней, Селіфан, Чичиков, гладінь і порожнеча навколишніх полів. Скрізь, де б не було в житті, чи серед черствих, шерстко-бідних і неохайно запліснявілих низьких рядів його, чи серед одноманітно-холодних і нудно-охайних станів вищих — скрізь хоч раз зустрінеться на шляху людині явище, не схоже на все те, що траплялось їй бачити доти, яке хоч раз збудить у ній почуття, не схоже на ті, які судилось їй почувати все життя. Скрізь, наперекір яким би не було печалям, що з них плететься життя наше, весело пролине блискуча радість, як іноді блискучий екіпаж із золотою упряжжю, картинними кіньми й сяючим блиском шибок, раптом несподівано промчить повз якесь занедбане бідне сільце, що не бачило нічого, крім сільського воза: і довго мужики стоять сторопіло, з розкритими ротами, не надіваючи шапок, хоч давно уже промчав і зник з очей дивний екіпаж. Так і блондинка теж раптом зовсім несподіваним чином показалась у нашій повісті й так само зникла. Здибайся на той час замість Чичикова, якийсь двадцятилітній юнак, чи гусарин він, чи студент він, чи просто хтось, що допіру вийшов на життьове поле — і Боже! чого б не прокинулось, не заворушилось, не заговорило в ньому! Довго б стояв він безпам’ятно на одному місці, втупивши нестямно очі в далину, забувши і дорогу, і всі, що мали на нього впасти, догани й картання за проволоку, забувши і себе, і службу, і світ, і все, що тільки є на світі.

Але герой наш був уже середніх літ і обачливо-охолодженого характеру. Він теж задумався і думав, але статечніше, не такі несвідомі й навіть почасти дуже ґрунтовні були його думки. «Гарна жіночка! — сказав він, відкривши табакерку й понюхавши тютюну. — Але що ж найбільше в ній гарне? Гарне те, що вона зараз тільки, як видно, випущена з якогось пансіону або інституту, що в ній, як то кажуть, немає ще нічого баб’ячого, тобто саме того, що в них є найнеприємнішого. Вона тепер, як дитя; все в ній просте: вона скаже, що на думку спаде,