Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 8. Бойове поранення

Під ранок, коли вже почало розвиднятись, і Ендрю міцно заснув, до імпровізованої (відділеної від загального складського приміщення стіною ящиків) кімнати Ендрю вскочив старший лейтенант Ковальчук:

– Командире, ворог готується до наступу. Ми «засікли» колону  бронетехніки, близько 50 «коробочок». Вони ховалися в лісі, а зараз почали заводити двигуни і ми по цьому їх виявили.

– Яка відстань? – піднявшись, запитав Ендрю

– 30 кілометрів від фронту, від «бази» близько 40 буде.

– До бою! Піднімай розрахунки по тривозі.

– Слухаюсь! Але у нас мало боєприпасів. Касетні є, а для бронетехніки – лише два залпи.

– Знаю. Але є ще 12 застарілих снарядів М26, вони б’ють лише на відстань до 32 кілометрів. Спробуємо дістати «свинособак». Бери дві машини з М31 і висувайтесь на вогневу позицію біля «бази». Але не стріляйте без мого сигналу. Я двома машинами висуваюсь до лінії фронту. І лише коли побачиш мій залп, тоді командуй «Вогонь».

– Але ж це небезпечно. Вас можуть «засікти» і накрити мінометами чи ракетою. Біля самої лінії фронту можуть вразити навіть стрілецьким вогнем, наприклад снайпери.

– Знаю! А ти бачиш інший вихід? Постараємось швидко втікти звідти, – говорив скоромовкою Ендрю, хапаючи свій пістолет і запасну обойму до нього.

Ендрю забіг в імпровізовану казарму, де поряд з бойовими машинами вже стояли напоготові чергові розрахунки і скомандував:

– Перша і друга машина висуваються на позиції під командуванням старшого лейтенанта Ковальчука. Третя і четверта машина зі мною! Хлопці, завдання ризиковане: беру лише добровольців. Хто хоче залишитися на «базі»?

Всі розрахунки стояли непорушно біля машин: ніхто не злякався. Тоді Ендрю продовжив:

– Лейтенанте Сидорук, залишаєтесь на «базі» за старшого!

– Але я теж можу, я готовий до бою! – заперечив Сидорук.

– Це наказ! А накази не обговорюються… І негайно повідомте командира штурмового батальйону про скупчення бронетехніки!

– Слухаюсь!

Дві машини залишились біля «бази» в лісі, солдати метушились навколо них, але не дуже спішили виїжджати з лісу, щоб раніше часу не демаскуватись. А інші дві семиметрові вантажівки, замінивши касетні М28 на М26, надривно ревучи двигунами, вилетіли з ангару і помчали в бік фронту, здіймаючи полосу куряви за собою.

За десять хвилин Ендрю з бійцями вже був біля лінії фронту. Він зупинив машини приблизно за кілометр від передових позицій. Суцільної лінії фронту як такої не було. Тобто лінія фронту представляла собою мережу взводних опорних пунктів, які прострілювали з висот певні території. В цьому ж районі текла невелика річка і дамба на ній утворювала великий ставок, розміром близько 2000 на 500 метрів. З нашого боку в цей ставок впадала зовсім малесенька річка, майже струмок. Ця річка-струмок густо заросла верболозом.

От саме біля цієї річки Ендрю зупинив свої машини. Ця річечка не текла прямо, а легко звивалась і саме в одному із таких плавних закруглень наші машини були непомітні ворогу спереду та з правого боку. Хвилина на підготовку і перші снаряди полетіли в бік ворога…

І тут сталось непоправне! Розрахунок під командуванням старшого сержанта Карпенка відстрілявся на якісь десятки секунд раніше за розрахунок, яким тепер безпосередньо командував Ендрю. Полковник бачив, як перша із його машин розвернулась і помчала (як було заплановано) в бік «бази». Він вже ступив крок в бік своєї машини, яка випустила 5 снарядів. За якісь секунди мав вилетіти останній снаряд, Ендрю мав скочити на підніжку вантажівки і швидко евакуюватись з цієї небезпечної зони. Як раптом страшенної сили вибух! В Ендрю потемніло в очах, заклало вуха, а самого його відкинуло вибуховою хвилею на декілька метрів.

Ендрю підвівся на ноги, струсивши із себе землю від вибуху. Перше, що він зрозумів, що руки і ноги цілі. Далі він побачив велику воронку біля установки Himars: машина горіла, точніше те, що від неї залишилось. Ендрю все зрозумів: мабуть безпілотник-розвідник виявив їх ще на марші і «вів» до позиції, передаючи дані на пульт управління ракетників ворога. А ті падлюки, як подумав Ендрю, таки навчились воювати: їм вистачило трохи більше хвилини, щоб прицільно вдарити ракетою по Himars. Ворожа ракета вибухнула разом з нашим, не випущеним останнім реактивним снарядом.

Ендрю, злий на ворога та себе самого, зрозумів, що він втратив двох бойових побратимів: це перші «двохсоті» в його батареї – молоді хлопці, яким він уже нічим не міг допомогти. Водію Анатолію було за 30, а навідник Олег – 27–29 років. Крім того ворог знищив Himars, такий дефіцитний американський Himars. Ендрю стояв, охоплений почуттям провини та люті, розуміючи, що це важка втрата не тільки для нього, але і для всієї батареї.

З оціпеніння його вивели постріли: постріли по ньому… Ендрю впав як підкошений в траву і став спостерігати в напрямку пострілів. Він побачив як від вербового чагарника біля річки в його бік направилось четверо дивних людей. Вони були майже голі, в руках тримали дивну короткоствольну зброю, а на шиях у них висіли маски з трубками для підводного плавання. В чагарнику Ендрю побачив солдата в українській формі, його руки були за спиною: напевно зв’язані. А позаду нього ніби прикриваючись його тілом, ховався ще один «плавець» з біноклем: напевно їх командир. Ендрю відразу зрозумів, що це дрг (десантно-розвідувальна група) ворога. Вони мабуть вийшли вночі в розвідку на нашу територію, але чомусь затримались і не змогли повернутись до світанку. Вони сиділи у верболозах. чекаючи ночі, а побачивши знищення поряд з ними українського Himars та беззбройного офіцера, вирішили взяти його в полон замість вже полоненого солдата.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍