Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Також немає нічого дивного в тому, що основу „Майдану“ — як першого, так і другого — склали мешканці Західної України. Традиційно рівень самоорганізації там вищий, ніж у Центрі, не кажучи вже про Схід. Зовсім не випадковою (крім неминучого популізму) виявилася висока підтримка на виборах до Верховної Ради 2014 року партії „Самопоміч“, очолюваної мером Львова Андрієм Садовим. Ідеологія партії бере початок у кредитних спілках Галичини початку XX століття, які будували свою роботу на триєдиному принципі: „самоорганізація, самодисципліна, самоврядування“. А партійне гасло: „Візьми і зроби!“ підкорив дуже багатьох.

Існує стійкий міф, що Україна ніколи не була державою (аж до розпаду Радянського Союзу в 1991 році). Протягом усіх років незалежності в риториці насамперед російських політиків присутній мотив про неповноцінність української державності, який, в разі потреби, трансформується в тезу про неспроможність (failed state) України як держави.

Так це чи ні? У строгому сенсі — звичайно, так. Але варто згадати, що Україні, попри жагуче бажання її народу, просто не давали створити власну державу (як казав Ющенко, „в XX столітті ми шість разів проголошували суверенну незалежну Україну і п’ять разів її втрачали“).

Ще раніше так було і з державою Богдана Хмельницького. Затиснута між геополітичними гігантами того часу — Польщею, Московським царством, Османською імперією, — Україна так і не змогла зберегти свій суверенітет.

Проте, створена при Хмельницькому Гетьманщина (офіційно — „Військо Запорозьке“) — фактично проіснувала в складі Російської держави аж до кінця XVIII століття (якщо бути точним — до 1782 року, коли набуло чинності загальне положення про губернії Російської імперії).

Гетьманщина, будучи військово-політичним владним інститутом за своєю суттю, в різні періоди набирала республікансько-демократичного, авторитарного і навіть олігархічного характеру.

Окремо слід сказати про так звану „конституцію Пилипа Орлика“, більш точна назва якої — „Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького“ (Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporo-viensis — це, до речі, камінь в город тих, хто з якихось причин „не побачив“ у назві документа слова „конституція“) від 1710 року. Незважаючи на значний скепсис з боку багатьох істориків (в основному, російських), а також на той факт, що вона так ніколи і не вступала в силу, значення „конституції Пилипа Орлика“ є величезним у контексті державної розбудови. Якщо вже й говорити про якусь сакральність в українській системі влади, то це, скоріше, стосуватиметься саме конституції, а не правителя.

Досі в українців сильна (мабуть, навіть занадто) віра в різного роду договори, пакти, угоди, універсали, які, щоправда, як підступно порушувалися, так і продовжують порушуватися.

І напевно, є ще одна важлива риса, яка відрізняє українців від росіян — відносне вільнолюбство, яке також має своє історичне коріння. Коли супутник Григорія Отреп’єва Варлаам скаржився, що той поводиться негідно ченця, то отримав відповідь, що „тут (перебували вони на українській території в складі Речі Посполитої) земля вільна, хто у що хоче, в те й вірує“. І було це, зауважимо, вже після Люблінської та Брестської уній, коли вплив католицизму на російських (руських) землях помітно посилився.

Ментальні відмінності між європейцями і росіянами дуже добре помітні на прикладі однієї дискусії, яка відбулася у Варшаві, куди московський цар направив своє посольство на початку 1650 року. Посланці скаржилися, що в Речі Посполитій були видані книги, які „ганьблять великих государів наших“, та ще й нібито за королівським велінням. У зв’язку з цим московити почали вимагати, щоб книги ці були спалені публічно, а ті, хто надрукував їх, — страчені. Поляки неабияк здивувалися. „Король і ми книг друкувати не змушуємо і не забороняємо: якийсь печатник надрукує в книзі добре, справедливо, — і ми те хвалимо; а якщо дурні надрукують щось погано, непридатно і брехливо, — над тим ми, пани радні, сміємося. Якщо ж книг не друкувати, то нащадкам нашим і знати не буде з чого. Друкарі друкують не тільки про колишні справи Московської держави, а й інших навколишніх держав, так само про Польщу і Литву. Та й в навколишніх державах про Московську державу пишуть, що добре — хвалять, за погане докоряють; так само про Польщу та Литву багато безчестя друкують, проте король і ми за безчестя це собі не ставимо. Нехай великий государ ваш велить у себе друкувати про Польське королівство що завгодно: ми цього в безчестя собі не поставимо і вічного докінчення за те розривати не будемо“, — відказали вони, вказавши також на те, що книги, які так обурили росіян, були надруковані не за указом королівським, а за привілеєм» (всі цитати з книги С. М. Соловйова «Історія Росії з найдавніших часів». Том X. Глава 3).

При цьому треба сказати, що в закритій від зовнішнього світу Московії дуже цінувалися книжники з приєднаної згодом України — за універсальність їх знань, зокрема релігійних (як-то кажуть, ворога потрібно знати в обличчя, або хоча б текстуально).

Я великий противник міркувань щодо того, мовляв, росіяни — бидло, готове нескінченно терпіти свавілля влади. Російський народ здатний на бунт, що доводив неодноразово, часто — досить спонтанно: можна згадати страйк робітників у Новочеркаську в 1962 році. Ці бунти, найчастіше, як мінімум, нещадні, також нещадно придушуються (на згадку спадає все той же Новочеркаськ.) І це також суттєва відмінність від українських бунтів.

Роблячи перерви в написанні цієї глави, я випадково набрів на статтю Дмитра Сергійовича Лихачова двадцятилітньої давності, в якій він називає дві важливі риси росіян — легковірність і схильність до крайнощів, які роблять їх нещасними. Що ж, це зайвий раз підтверджує тези, наведені мною вище.

При цьому аж ніяк не можна забувати про польський вплив на Україну. Галичина потрапила під владу Польщі в XIV столітті, інша частина — в XVI.

На українських землях поширювався католицизм. Його охоче сприймали багато шляхтичів — католицька віра урівнювала їх у правах з поляками.

Як писав