Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Не можна ставити знак рівності між Україною і Київською Руссю, хоча під поняттям Русь, безумовно, малися на увазі ті території, які становлять основу сучасної української держави. Тут важливо інше: Київська Русь, на відміну від Москви, що наслідувала їй, була активно залучена в загальноєвропейські і, якщо хочете, загальносвітові (на той час) процеси. Здійснювалися інтенсивні контакти з Візантією, Польщею, Угорщиною (це безпосередні сусіди), але також і з країнами Сходу і Заходу тією ж мірою. Московія, звичайно, теж стикалася із зовнішнім світом, але контактувала з ним як закрита система.

Після Батиєвої навали Київське і Чернігівське князівства занепали, а Галицько-Волинська земля під керівництвом Данила і його нащадків остаточно відокремилася від «Русского міра», що зароджувався, продовживши інтеграцію в загальноєвропейський простір. (Хоча і зберігала контакти з північною Руссю і Золотою Ордою, виходячи з обставин і власних державних інтересів.)

До речі, одна з істотних відмінностей південної Русі (чи то занепалого Києва, чи оновленого Галича) від північно-східних князівств полягає в тому, що вона сприймала Орду як ворога, а не як союзника (про «симбіоз» Московської Русі і Золотої Орди і його значення для становлення Держави Російської сказано вище).

Після поразки, завданої монголами, за південною Руссю, яка потім трансформувалася в Україну, починає закріплюватися образ жертви, який буде супроводжувати країну дуже довго. Насправді Україна і дотепер у цьому стані. Татаро-монголи, потім литовці, потім поляки і, нарешті, Москва (Москва і знову Москва…).

Якщо Київська Русь домонгольського періоду була й сама багато в чому агресором, то після розгрому вона перетворилась на об’єкт агресії (і, на жаль, у цьому статусі залишається). Це дуже важливо для розуміння суті української ментальності.

Влада Литви принесла містам, що опинилися на її території, магдебурзьке право. За цим правом жителі міст звільнялися від феодальних повинностей, влади воєвод та інших державних чиновників. Управлінням міст займалися виборні магістрати.

Магдебурзьке право охопило величезну кількість українських міст, включаючи Львів, Київ і Чернігів, а також і білоруські міста, наприклад, Мінськ, Брест, Вітебськ і навіть російський Смоленськ. До речі, перехід України під контроль Московії не привів до одночасного скасування магдебурзького права — його скасував лише в 1831 році Микола I, а Київ користувався цим привілеєм аж до 1835 року.

У тогочасній Україні значну владу мали магнати. Такі, як, наприклад, князі Острозькі або Вишневецькі. Вони були тісно пов’язані з містами: так, князь Костянтин Острозький довгий час був воєводою Києва, а князь Дмитро (Байда) Вишневецький — старостою Черкас.

Але основні їх багатства знаходилися не тут. Нерідко великі володіння магнатів перетворювалися на напівсуверенні держави, а їхні війська за чисельністю і оснащеністю можна було порівняти з арміями цілих держав. Як тут не згадати могутнього Ярему Вишневецького і його «Лубенську державу» (мається на увазі — з центром у Лубнах), або, як її ще називали — «Задніпровську державу», величезну вотчину, рівних якій не було у всій Речі Посполитій.

Магнати, до того ж не тільки українські, нерідко були багатшими за великого князя Литовського і короля польського. Ця особливість, коли держава багато в чому залежить від олігархів, зберігається в Україні і сьогодні.

Також зберігається традиція не довіряти державі, а більше сподіватися на себе або, в крайньому випадку, на господаря — тобто, на того ж олігарха.

Українці з недовірою і навіть із підозрою ставляться до будь-якої влади. Вони, на відміну від росіян, не вважають її Богом даною, сакральною. Ще б пак — навіть якщо не брати до уваги традиції середньовічного віче (воно ж і в Новгороді було, але московські правителі задушили республіканські традиції), верховна влада століттями для українців була виборною. Це і гетьман, якого обирали на козацькому зібранні, та й у Польщі, частиною якої довгий час була Україна, самого монарха також вибирали. (Так що ніякої «божественності», як зараз модно говорити — всього лише найнятий народом менеджер.)

Індивідуалізм, не так європейський, скільки вирощений на власному ґрунті і обумовлений внутрішніми обставинами, також істотно відрізняє українців від росіян. Ще однією відмінною рисою українців є вроджений анархізм — це багато в чому наслідок недовіри до влади.

Радянська влада доклала чимало зусиль (досить успішних, слід сказати) щодо дискредитації анархізму. Завдяки цим зусиллям в уявленні більшості співгромадян анархізм — це повна відсутність будь-якого порядку, вседозволеність, насильство, «анархія», одне слово. Тоді як насправді — все з точністю навпаки.

(Символічно про це писати в день народження видатного теоретика анархізму, Петра Кропоткіна — 9 грудня.)

У науковому сенсі анархізм — це політична філософія, що обумовлює знищення всіх типів примусу і експлуатації людини людиною. Анархісти (досі, між іншим) виступають за скасування всіх видів влади (тобто примусу і експлуатації), яку слід замінити співпрацею індивідів. Громадські інститути, таким чином, повинні ґрунтуватися на особистій зацікавленості людей, їх взаємодопомозі. Кропоткін критикував більшовиків саме за те, що ті не тільки не демонтували владу як інститут, але ще й узурпували її. Тому абсолютно зрозуміло, чому Країна Рад піддала таким нападкам анархізм і його послідовників (багато революціонерів-анархістів заплатили за свої переконання життями і свободою).

Чимало пересічних росіян (не кажучи вже про російську владу) щиро не можуть повірити в те, що якийсь «Майдан» міг самоорганізуватися без будь-якої допомоги ззовні. А це і є той самий суспільний інститут анархізму в дії.

Насправді здатність українців до самоорганізації відома давно. Ось як один з ідеологів євразійства Георгій Вернадський описує події козацьких війн епохи Богдана Хмельницького: «З жаху і хаосу повстання поступово складався новий порядок — демократична організація козацького типу. Український літописець цих подій, відомий під псевдонімом „Самовидець“, пише, що коли прості люди в Україні дізналися про поразку Потоцького (великий гетьман коронний Микола Потоцький. — Авт.), „„вони негайно стали організовуватися в полки — не тільки ті люди, які були раніше серед козаків, але також ті, хто ніколи