Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

Поштовхом до початку Української революції 1917–1921 рр. стала Лютнева революція в Російській імперії. В ті часи Україна пережила різні форми національної державності – УНР, Українська держава, ЗУНР, але державну незалежність утримати все-таки не змогла, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Причин було багато: це і незгуртованість політичної еліти, і незавершеність процесу формування нації, і відмінності між національними та соціальними завданнями визвольного руху, і його обумовленість зовнішніми політичними й насамперед воєнними факторами.
У книжці львівського історика М. Литвина розповідається про роль і місце Галичини та галичан в Українській національно-демократичній революції. Особливу увагу приділено державотворенню Західно-Української Народної Республіки, провокативній політиці більшовицької Росії, яка намагалася влітку 1920 року прищепити «любов» галичан до Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. І хоча своєї мети Українська революція не досягла, її значення важко переоцінити, оскільки вона спонукала нові покоління до спроб розбудови власної держави та здобуття незалежності.

Микола Литвин

Проект «Україна»

Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

Вступне слово

Історію люди, як правило, не люблять і не знають, бо її уроки та наслідки, насамперед трагічні, мають властивість повторюватися. Зрозуміло, що це не завжди подобається новим політикам і представникам влади. Зрештою, уроки війн і революцій першої половини ХХ ст. мають засвоїти не лише лідери Української революції гідності 2013–2014 рр., але і її опоненти та супротивники, якщо вони хочуть жити в демократичній незалежній Україні, в сім’ї вільних європейських країн.

Утім, сучасні суспільно-політичні проблеми України неможливо вирішити лише економічними реформами, є потреба також з’ясувати причини і засоби функціонування колективної та історичної пам’яті в окремих регіонах держави, вплив на їх формування зовнішньополітичних чинників, насамперед країн-сусідів – Росії, Польщі, Румунії, Угорщини та ін. На жаль, наша колективна пам’ять є дуже травматичною: влада і політики тривалий час відзначали, як правило, не перемоги, а поразки від агресорів і тим самим толерували міфи сусідів про українця як молодшого брата, якому завжди бракувало державного досвіду й етнокультурної досконалості. Майдан 2013–2014 років та військово-політичні протистояння з російськими сепаратистами на Донбасі засвідчили бажання більшості громадян усіх регіонів держави жити в єдиній державі, боронити соборність українських земель, шанувати етнокультурні та історичні традиції Галичини, Закарпаття, Буковини, Наддніпрянщини, Донбасу, Криму. На жаль, радянський спадок та інформаційні експансії ворогів сприяли історичному безпам’ятству кількох поколінь співвітчизників.

Окрім того, треба пишатися тим, що ми маємо тисячолітню традицію української національної державності. Ідея соборності теж має тисячолітню традицію. На світанку національної історії вирішальну роль для територіальної й духовної єдності наших предків русинів відіграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вірні християнству землі об’єднали в Київську Русь. Відтак виникла Київська церква як гілка Вселенської церкви. Традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. Один з її трьох королів – Данило під час коронації короною, надісланою 1247 р. папою Інокентієм IV, підкреслив, що прагне єдності всіх християн, поєднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступні століття живе тіло народу було розчленоване: західні землі опинилися під владою Литви, а згодом Польщі; Буковина і Придунайські землі потрапили до Молдовського князівства, а потім Польщі, Угорщини, Туреччини. Ще раніше, в XI ст., Закарпаття відірвала Угорщина. На жаль, у цьому регіоні залишилися сили, які прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон історичної Угорщини. Видається, що величний пам’ятник угорцям на Верецькому перевалі, неподалік могил карпатських січовиків 1939 р., як, зрештою, російській імператриці в центрі Одеси, Леніну в містах Сходу і Півдня України служать десоборизації історичної свідомості, розтлінню національної/колективної пам’яті мільйонів українців нашої держави.

Українська козацька держава XVII ст., на жаль, теж так і не зуміла включити Галичину і Західну Волинь, але її створення стало справою не лише Б. Хмельницького, а і представників усіх країв. 1659 року Українська держава втрачає права на самостійні зносини із зарубіжними партнерами, згодом у залежність від Росії потрапляє торгівля, відтак фінанси, аж поки у 1764 р. автономію України було ліквідовано повністю. Це фактично стало початком повної ліквідації української державності. Вже у 1775 р. сумнозвісна Катерина II знищила Запорізьку Січ, чим позбавила українців власного війська, а на початку вісімдесятих років на Україні вводився інститут намісництва, – вона ділилася на губернії, що фактично означало включення Української держави до загальноімперської системи.

Що ж до Галичини і Буковини, то вони з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. І це справді суспільний феномен, що наш пошматований століттями народ зберіг єдність мови й усупереч чужинцям залишився одним народом, етнокультурним тілом.

У XIX ст. ідея державності й соборності була обґрунтована в творчості діячів національного відродження – Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка, публікації яких були добре знані українцям по обидва береги Збруча[1]. Вперше вільнолюбні Шевченківські поезії прилюдно декламовано у Львові на літературно-музичних вечорах товариства «Руська бесіда» у 1862–1863 рр. у недавно зведеному Народному домі. Тоді ж започатковано традицію Шевченківських поминальних богослужінь. Незважаючи на конфесійні поділи, місцеві греко-католики брали участь у православних богослужіннях на честь Кобзаря, твори якого давали романтичне бачення звитяг українського козацтва та пропагували ідею незалежності України[2].

Визначним досягненням суспільно-політичної думки кінця XIX – початку ХХ ст. було й чітке обґрунтування стратегії відновлення соборності земель. Власне в роботах галичанина Юліана Бачинського «Україна ірредента» (1895) і харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (вийшла 1900 р. у Львові) ідею соборності етнічних українських земель пов’язано із завданням виборення державно-політичної незалежності України. Нещодавно львівська громада увічнила інтелектуальну звитягу цього харківського політика, а згодом військовика-самостійника УНР меморіальною дошкою на будинку «Народної гостиниці» (нині регіональна митниця). Вдячні львів’яни також встановили меморіальну дошку уродженцю Мелітополя, ідеологу українського націоналізму Дмитру Донцову, який, уникаючи переслідувань російського царату, перед Першою світовою війною замешкав неподалік Наукового товариства імені Шевченка; не полишив він Львів і в міжвоєнний період.

На початку ХХ ст. державницькі традиції наддніпрянського козацтва на західних землях пропагували вихованці парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», спортивного товариства «Україна». Як відомо, стрільці і старшини легіону Українських січових стрільців 3 вересня 1914 р. на вокзальній площі Стрия на Львівщині заприсягли не лише цісарю, але й майбутній незалежній Україні. Це вони довели бойовою звитягою проти царських військ на горі Маківка, Лисоні під Бережанами. Напередодні та в роки війни уродженець Полтавщини Михайло Гаврилко створив у Львові декілька проектів пам’ятника Шевченкові для Києва, в якому намагався втілити ідею «пробудженої України». Скульптор-емігрант виготовив також низку пропам’ятних металевих і гіпсових медальйонів, плакеток і відзнак. До речі, деякі експерти вважають, що проект пам’ятника Кобзареві М. Гаврилка через чверть століття використав скульптор Матвій Манізер для побудови величного монумента у Харкові[3].

Хроніку Української революції 1917–1921 рр. регулярно висвітлювало щоденне львівське «Діло». Українській Центральній Раді, молодій дипломатії Української Народної Республіки допомагав львівський історик Іван Крип’якевич, підготувавши для переговорів у Бересті-Литовському 1918 р. карту західних етнічних кордонів України. У 30-ті роки колектив галицьких і наддніпрянських істориків підготував під орудою Крип’якевича «Історію українського війська», яка стала хронікою визвольних змагань українців від давнини до новітнього часу. Нині цінний архів і бібліотека вченого передані до Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України. До речі, в Галичині та на Волині в міжвоєнний час оселилося чимало членів Центральної Ради, військовиків та урядовців УНР. А серед них – у Стрию член Центральної