Тарас Шевченко - Мені тринадцятий минало

Вірш «Мені тринадцятий минало» Тараса Шевченка було написано у 1847 році, коли поет перебував у Орській фортеці. Як і інші роботи автора, цей твір насичений емоціями і почуттями, які зображені дуже тонко і проникають до самих глибин душі. Головним героєм тут виступає хлопчик-підліток, якому лише нещодавно виповнилось 13 років.

Якщо читати онлайн вірш «Мені тринадцятий минало» Тараса Шевченка українською мовою, то можна зрозуміти, що це автобіографічна історія, у якій класик відтворює власні переживання.

Спершу ліричний герой радіє теплому сонечку і спокійно займається справою – випасанням овечок, але потім його настрій змінюється, бо він усвідомлює свою гірку долю (у нього немає дому і жодної близької людини, бо він сирота). Розрадою стає мила дівчинка, яка приходить, щоб витерти його сльози і подарувати поцілунок.

Дорослий Шевченко, згадуючи себе малого, упевнений, що тоді був справжній рай, хоч юнацькою душею цього і не можна було зрозуміти. Усвідомлення правди прийшло лише з віком.

У нас на сайті ви можете скачати вірш «Мені тринадцятий минало» Тараса Шевченка безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) у доступних форматах fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб), аби в черговий раз насолодитись українською поезією (або познайомитись з нею, якщо ще цього не зробили).

“Мені тринадцятий минало” Тараса Шевченка.

Приємного читання!

Мені тринадцятий минало Тарас Шевченко

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в бога. ……. Уже прокликали до паю, А я собі у бур’яні Молюся богу… І не знаю, Чого маленькому мені Тоді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє — І те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала Та й почула, що я плачу, Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала …..

Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… Лани, гаї, сади! І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи, на ниві, Нічого б на світі не знав, Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв!..

[Орська, кріпость 1847]