Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

французький інженер Гійом Левассер де Боплан в своєму «Описі України»: «шляхта… наслідує польську і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, не римської віри, щодня переходячи в неї, хоча вся знать і всі ті, хто називаються князями, вийшли з грецької віри».

З простим народом було складніше. Компромісним варіантом стало уніатство — нібито і православ’я, але з підпорядкуванням Папі Римському. Однак компроміс спрацьовував не завжди — відомі масові випадки гонінь як православних, так і уніатів.

Католицизмом польські впливи не обмежувалися. Сюди були привнесені норми державного управління, побуту, моди.

Величезний вплив мала польська мова. Відкрийте будь-яку польську книгу або газету. Дуже багато слів, безперечно, є українськими. А якщо розібратися з особливостями фонетики і орфографії — їх виявиться ще більше. Ясна річ, що це не українські слова в польській, а навпаки. І справа не в єдиному слов’янському корінні — деякі польські слова мають більше спільного з російською, ніж з українською.

В кінці XVIII століття Польща припинила своє існування як держава, чому передували три її розподіли між Росією, Австрією і Пруссією. Україна (більша її частина) перебувала у складі Польщі з 1569-го по 1795 рік. Саме за ці два з гаком століття сформувалася українська нація — у постійному зближенні і антагонізмі з Польщею. Звичайно ж, з урахуванням всіх тих особливостей, про які я говорив вище в цьому розділі.

Як не парадоксально, польський вплив на Київ, який увійшов до складу Росії ще за Переяславським договором, був дуже сильним. Справа в тому, що Київ знаходився на самому кордоні, а значна частина округи залишалася в складі Речі Посполитої аж до скасування польської держави.

Характерно, що Київський університет, заснований указом царя Миколи I в 1833 році, мав стати бастіоном боротьби з полонізацією, під яку підпадала місцева інтелігенція. (Зауважте — йдеться про XIX століття.)

Отже, що у нас залишається в підсумку?

Для українців влада не є сакральною — керівники є фігурами виборними. Навіть попри це, влада не користується великою довірою у населення, і воно готове відкрито говорити про свої претензії до влади (якщо в країні немає терору, який припиняє будь-яке інакомислення).

Регіональна влада часто сильніша за центральну (багато залежить від людей, яким належить політична і економічна влада в регіонах). Проте центральна влада прагне, часто цілком успішно, знаходити баланс сил з регіональними лідерами, в тому числі граючи на протиріччях між ними. Українці звикли до досить високого рівня самостійності, зокрема, через слабкість влади. Серед людей переважають сильні прагнення до самоорганізації і самодопомоги. При цьому створенню повноцінного громадянського суспільства багато в чому заважає загострене почуття індивідуалізму. Також на заваді цьому стоїть властивий українському народу анархізм (хоча він же і сприяє загальній демократизації суспільства).

Українці орієнтовані на Захід, до якого вони відчувають причетність. Сьогодні не можна говорити про беззастережне сприйняття соціально-культурних цінностей Заходу — чимало поки відбувається на інтуїтивно-підсвідомому рівні, але, безумовно, спостерігається готовність сприймати ті цінності, тобто немає категоричного їх неприйняття, відмови від них.

Проект «Україна»

На тлі глобальних міркувань про те, чи стане китайська мова новою мовою міжнародного спілкування, або ж нею залишиться англійська, — «мовні» пристрасті в Україні видаються смішними.

Йдеться насамперед про горезвісний закон про мови, прийнятий в 2012 році. Закон відкрив дорогу до проголошення російської мови регіональною в російськомовних областях, тобто там, де вона і так превалює (в 2014 році закон спробували скасувати, спроба виявилась невдалою, але й вона зробила свою справу — стала, як мінімум, приводом для ескалації на Донбасі).

Як не парадоксально, досить велику кількість противників цього закону становили так звані «російськомовні» громадяни. Можна припустити, що протест деяких російськомовних проти закону про мови — це якась спроба намацати українську національну ідею. (Сумніваюся, що «мацають» у потрібному місці, але про це трохи згодом.)

Мовна проблема для України не є новою. Ті, хто стверджує, що питання мови (мов) для українських громадян не є пріоритетним, або лукавлять, або не розуміють елементарних речей. Так, безумовно, якщо йдеться про фізичне виживання, буде вже не до того, якою мовою написані вивіски в крамницях. Але якщо країні поки що принаймні голод не загрожує, — мовна тема нікуди з порядку денного не подінеться.

В одній телевізійній передачі бачив чоловічка (російськомовного, до речі), який сказав таку фразу, мовляв, мова — це якийсь код, за яким визначається, хто свій, а хто чужий. Ясна річ, що прихильникам ідеї «одна країна — один народ — одна мова» така думка до смаку. Але думка ця в корені хибна, хоч і зовні може бути привабливою, а тому — небезпечною (життя і, на жаль, смерть, підтвердили мою правоту: адже дуже багато патріотів, зокрема тих, хто воює на Сході, — російськомовні громадяни України).

Можна укотре вже навести приклад багатомовної Швейцарії, в якій ті, хто розмовляє німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами, — відчувають себе не німцями, французами, італійцями і ретороманцями (ці, правда, найменшою мірою), а швейцарцями.

Можна навести як приклад США, де державною мовою є мова колишньої імперії, проти котрої воювала (причому двічі) молода американська держава. Адже англійська стала державною мовою Сполучених Штатів, а не, скажімо, мова могікан, котрі мешкали недалеко від Нью-Йорка, знищених, до речі, жителями цієї молодої і демократичної держави.

Або приклад Перу і Болівії, де, крім мови колишньої імперії, офіційними є також мови корінного населення — кечуа і аймара.

Колишній журналіст «Української правди», а нині депутат Верховної Ради Сергій Лещенко у своєму блозі від 5 липня 2012 року описав, як у Шотландії захищають гельську мову. Блог цей теж, до