Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

речі, присвячений злополучному «мовному» закону. Він висвітлив дуже важливу річ, сам, можливо, не усвідомивши її важливості. «Мова не є ознакою національної самоідентифікації сучасних шотландців», — написав у своєму блозі Лещенко. І це дійсно так. Але, додам від себе, у шотландців почуття національної ідентичності неймовірно загострене. Можу сказати, що всі співробітники британського посольства в Україні, в якому мені довелося недовго попрацювати, фотографувалися на фоні не Union Jack, а синьо-білого прапора Шотландії (при цьому нікому в голову не спало звинуватити їх в сепаратизмі, а якщо і прийшло — то без будь-яких наслідків). На свята чоловіки-шотландці неодмінно одягають кілт (власне, спідницю) — але не будь-який, а забарвлення, характерне для їхнього клану, а це означає, що всі шотландці знають, до якого клану належать, і простежити свій родовід не становить для них особливих труднощів.

Так що, виявляється, мова — не єдиний і далеко не головний атрибут національної самоідентификації.

Але це звичайно ж не означає, що мовою, якщо вона існує, потрібно нехтувати. У шотландців не залишилося мови, причому вони її втратили дуже давно — ще в середньовіччі.

У сусідніх ірландців ситуація трохи краща, але теж не надто. На відміну від шотландської, ірландська мова збереглася. Але користуються нею в побуті всього десь 5 % населення.

На початку XX століття ірландські націоналісти хотіли відродити ірландську мову, силою змусивши говорити нею співгромадян. З цього, природно, нічого не вийшло. Але влада Ірландії знайшла інший спосіб зберегти мову. Сьогодні вона має статус державної поряд з англійською (точніше, англійська — поряд з ірландською). Крім того, що всі написи виконані двома мовами, є вимога закону, що зобов’язує всіх держчиновників володіти ірландською мовою. В ірландському парламенті всі промови проголошуються двома мовами — як правило, промовець виголошує промову англійською, а потім повторює її ірландською (подібна практика існує і в Уельсі — навіть прес-реліз, який я розміщував на сайті посольства, дублювався валлійською мовою лише з тієї причини, що повідомлення було створене в Уельсі).

В Україні, припустімо, також є вимога до чиновників володіти державною — тобто українською мовою. Але чи виконується цей закон? Зрозуміло, що, як і багато інших законів, не виконується. Саме тому противники сумнозвісного закону про мови резонно побоювалися, що у держслужбовців повністю зникне мотивація говорити українською мовою.

Бізнес-гуру Кеньїті Омае в своїй книзі «Виклики та можливості наступного глобального етапу в нашому світі без кордонів» (Kenichi Ohmae. The Next Global Stage Challenges and Opportunities in Our Borderless World, 2005) порівнює поширення російської мови в колишньому СРСР і в країнах соцтабору та англійської мови в усьому світі, в тому числі на теренах колишньої радянської імперії. Ми, що живуть тут, і без Омае знаємо, що російська мова насаджувалася в радянських околицях та країнах соціалізму, що переміг. І коли радянська імперія впала, потреба в російській мові миттєво зникла (нехай і не повністю).

«Це яскраво контрастує з тією роллю, яку в глобальній економіці відіграє англійська мова. Ніхто не змушує її вчити», — резонно зауважує мудрий японець.

Мені здається, хворобливість сприйняття певною частиною українців будь-якого офіційного статусу російської мови обумовлена політичним і в чомусь навіть історичним впливом з боку Росії.

Тобто, іншими словами, неприйняття російської мови в Україні буде зберігатися доти, поки буде існувати (хоча б теоретично) загроза російської агресії (але, як не парадоксально, саме під час безпосередньої агресії неприйняття проявляється до всього російського, але найменшою мірою — до російської мови).

Російської окупації бояться не тільки в Україні, але і, наприклад, в країнах Закавказзя, в Прибалтиці і навіть у Польщі. Дарма, що ці країни (частина з них) — члени НАТО. Є положення, згідно з яким напад на одну з країн Альянсу означає оголошення війни всьому блоку. Але це, так би мовити, на папері. Уявімо собі, що Росія втручається в Естонію. Невже Франція, або Німеччина, чи навіть США встрягнуть у війну? Я в цьому дуже сильно сумніваюся. А ви? До речі, немає ніяких ілюзій на цей рахунок і у Джорджа Фрідмана з Stratfor, про що він пише в своїй книзі «Наступні 100 років» (George Friedman. The Next 100 Years. 2009).

Як зауважує Омае, освоєння іноземної мови (мов) на рівні, близькому до рідної, не відбувається за рахунок рідної мови. Хоча, зазначу тут же, щодо української мови є певні побоювання. У містах російська мова саме й витісняє українську (яка, на жаль, в основному, асоціюється з сільським населенням). Нерідко можна спостерігати картину, коли гуляють, наприклад, у Києві представники трьох поколінь, і бабуся розмовляє українською мовою, мама — суржиком або плавно переходить з української на російську і навпаки, а дочка — російською (хоча часто й жахливо безграмотною).

Разом з тим хотів би звернути увагу і на серйозний вплив польської мови на українську. (Про це я вже писав у попередньому розділі.) Колись я з великою недовірою прочитав висловлювання одного проросійського (хоч і україномовного) вченого про значну полонізацію української мови. А потім якось наткнувся на один польський текст. І о диво! Це ж правда! — Що не слово, то українське. Ну, природно, навпаки, — це в українській мові купа полонізнів. І, правду кажучи, без них це була б уже не українська. А ви самі почитайте! Якщо, звичайно, знаєте українську.

Але польські впливи на Україну набагато більші, ніж мовні. Професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк вважає, що «українські землі перебували в сфері не тільки економічного і соціального, а й культурного домінування Польщі» (інтерв’ю «Історичній правді», 12 лютого 2012 року). Причому, за його словами, мова йде не тільки про Галичину, а й про Правобережжя, включно з Києвом, незважаючи на те, що поляки втратили його в XVII столітті, «і до якого повернулися економічно і культурно після 1795 року» (мається на увазі приєднання польських земель до Російської імперії в результаті третього поділу Речі Посполитої).

Шпорлюк також зазначає, що полонізація українських земель тривала і після їх переходу під владу Австрії. Австрія ліквідувала Воєводство Російське (Руське), що