Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 11. ч.1

Денис впевнено наближався до нас, холодний піт миттю виступив на долонях. Серце шалено калатало в грудях, а думки плуталися. Я не наважувалася зустрітися з ним поглядом після тієї смски, яку я йому надіслала минулої ночі. Було неймовірно соромно, і я могла тільки уявити, що він про мене тепер думає. Наші погляди зустрілися і ми якусь мить дивилися одне на одного, а потім я відвела очі.

Цей момент тривав лише мить, бо Тарас, з тріумфальною усмішкою, обійняв мене за плечі, мовби демонструючи свою перемогу. Його рука була важкою й чужою і все в мені стислося від неприязні. Як він міг так безтурботно влаштовувати це шоу? Я знала, що Денис побачив цей жест, бо його погляд на мить спалахнув чимось небезпечним і холодним. Мені стало ніяково, навіть страшно, що зараз станеться щось незворотнє. 

Проте Денис залишався стриманим, його обличчя було незворушним, тільки очі видавали глибоко приховані емоції. Я швидко скинула руку Тараса з себе і відійшла від нього. Денис дивився на мене, а я на нього. 

— Інно Богданівно, — промовив він, і я відчула, як мене пронизала хвиля напруги. — Що сталося? Чому ви не з’явилися на роботу сьогодні? — його голос пролунав чітко й офіційно, як на робочій нараді.

Його питання застало мене зненацька. Я не була готова до такої розмови зараз, на цьому благодійному заході, коли поруч знаходиться стільки людей. До горла підступив клубок, і на мить запанувала тиша. Я вагалася, не знаючи, чи варто розповідати всю правду. Можливо, досить буде просто відмахнутися якоюсь банальною відмовкою?

Але щось у його погляді змусило мене говорити чесно. Я зібрала всю свою сміливість і тихо сказала:

— Алла Олегівна… вона побачила, що… ви… що ти… Вона бачила нас разом. І сказала, що через це я не можу більше працювати в компанії. Вона... звільнила мене.

Це було важко сказати вголос, але я не могла більше тримати все в собі. Я не знала, що чекати від Дениса, як він відреагує. Його мовчання видавалося довгим і холодним, мов зимовий вечір. Я боялася підняти на нього очі, боялася побачити там осуд або байдужість.

— Завітайте завтра до мене в офіс, — його слова пролунали різко й офіційно, як наказ і серце стиснулося від болю. Він був таким холодним, таким далеким. — Ми вирішимо це питання.

Він що, справді більше нічого не відчуває до мене? Може, все, що між нами відбувалося, було лише моєю уявою? Його офіційний тон був мов крижана стіна, що відокремила мене від тепла, яке я відчувала до нього. Опустила голову, намагаючись приховати розчарування, що поволі розповзалося по моєму серцю.

Але раптом Денис нахилився ближче. Його тепле дихання торкнулося моєї щоки, і на мить все навколо наче застигло. Його голос став м’яким і майже грайливим, коли він пошепки додав:

— Ти ж не думала, що я так швидко здамся? — його слова обпекли мене, змішавшись з дивною ніжністю. — Може, я вже і не такий козел, як ти написала?

Щоки запалали від його близькості й від того, що він явно пам’ятав про мою образливу смску. Всі мої впевненості, що він до мене байдужий, почали танути, як весняний сніг. Я ледь стрималася, щоб не усміхнутися, але ця раптова зміна емоцій збила мене з пантелику. Що це означає? Чи він насправді хоче продовжувати наші стосунки, чи це просто гра? Я відчувала себе розгубленою, але водночас не могла приховати радості, що я маю значення для нього.

Денис попрощався і зник в натовпі. Я весь вечір шукала його поглядом, та марно. Тарас був зайнятий своїми справами, спілкувався з іншими людьми, а я, не дочекавшись завершення концерту, вирішила піти.

Повертаючись додому, я відчувала себе розгублено. Коли я нарешті лягла в ліжко, мені так і не вдалося заснути спокійно. Усю ніч я провела в тривожному напівсні, де сни і реальність сплуталися в один великий клубок занепокоєння. Мої думки постійно поверталися до Дениса. Я не могла викинути його з голови, і той факт, що я не бачила його на заході, не дав мені спокою. 

Я крутилася всю ніч, мене переслідували думки про те, що на мене чекає завтра. Як відбудеться наша зустріч? Що Денис скаже? Чи буде це розмова на підвищених тонах, чи, можливо, все пройде більш стримано? Але найбільше мене лякала думка про привселюдний конфлікт. Я боялася, що наші особисті стосунки можуть стати надбанням колективу. Внутрішнє занепокоєння поглинуло мене, і я так і не змогла заспокоїтися до світанку. Зрештою я просто вирубалася від втоми на кілька годин.

Зранку я прокинулася з важким відчуттям у грудях. Від думки про сніданок мене лише нудило, тож я обмежилася чашкою міцної кави. Її гіркий смак трохи привів мене до тями, але тривога не відступала. Всередині мене все аж переверталося від нервів. Руки тремтіли, коли я збирала свої речі й виходила з дому. Дорогою намагалася зосередитися, але думки все одно верталися до Дениса.

Коли я нарешті приїхала до офісу, здавалося, що повітря стало густішим, а час тягнувся нестерпно повільно. Кожен крок до кабінету Дениса здавався вічністю, а важкість ситуації давила на мене. Підійшла до дверей знайомого кабінету, аж серце калатало так, що здавалося, його биття чують усі навколо.

Зупинилася перед дверима, спробувала заспокоїтися, зробила глибокий вдих. "Ти справишся," – сказала собі подумки, намагаючись вселити в себе хоча б трохи впевненості. Після цього підняла руку і легко постукала у двері.

Зайшла до кабінету і, полегшено зітхнула, бо побачила, що Денис там один. Це зняло частину напруги, яка здавалася непідйомною. Наші погляди зустрілися, і мене миттєво пронизала хвиля жару, що розлилася по всьому тілу. Денис привітно усміхнувся, його очі сяяли теплом і щирістю.

— Доброго ранку, Інно Богданівно, — промовив він, його голос був спокійним, але з ноткою невимушеного інтересу.

— Доброго ранку, Денисе Захаровичу, — відповіла я, намагаючись тримати себе в руках, але хвилювання все одно просочувалося в мої слова.

— Прошу, сідайте, — він кивнув на стілець навпроти свого столу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍