Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 10. ч.2

Зранку я прокинулася від нестерпного головного болю і нудоти. Як же жахливо я себе почувала... Картаючи себе за те, що дозволила зайвого, я згадала про те кляте повідомлення, яке вчора надіслала Денису. Серце стислося від сорому, і я мружилася, ніби це могло захистити мене від неприємних спогадів. Як же я могла так вчинити? Хотілося провалитися крізь землю і більше ніколи не бачити Дениса.

Я сховалася під подушку, намагаючись уникнути реальності. А що як він ще не встиг прочитати? Можливо, я зможу все виправити? Сподіваючись на краще, я увімкнула телефон і швидко відкрила чат. Серце завмерло, коли я побачила, що Денис був в мережі й прочитав моє повідомлення.

Сором і відчай накрили мене хвилею. Чому я не змогла стриматися? Чому дала волю емоціям? Відчувала себе жахливо пригнічено. Я вирішила, що найкращий спосіб заспокоїтися — це гарячий душ. Тож попрямувала до ванної, намагаючись змити із себе цей тягар.

Але як тільки я вийшла з душу, почула мелодію телефону. Серце стиснулося. "Це, мабуть, Денис," подумала я, вже готуючи вибачення, але коли поглянула на екран, то побачила ім’я Тараса. Розчарування пронизало мене, але я все ж таки прийняла виклик.

— Привіт, Інно, — голос Тараса був спокійним, але відчувалося, що він очікує на відповідь. — Пам'ятаєш, сьогодні той благодійний концерт, про який я тобі казав. Що ти вирішила?

Я на мить задумалася. Все ще відчуваючи себе спустошеною після вчорашнього, я не була певна, що хочу взагалі щось робити сьогодні. Але, зрештою, я вирішила погодитися.

— Гаразд, Тарасе, я піду з тобою, — сказала я, спробувавши змусити свій голос звучати більш рішуче, ніж я насправді відчувала.

— Чудово! Я заїду за тобою за дві години, — відповів він, а я тихо зітхнула, завершуючи розмову.

Я намагалася приховати втому під шаром макіяжу, але мої очі все одно видавали справжній настрій. Відображення у дзеркалі лише додало мені невпевненості. Зазвичай, я докладаю більше зусиль, щоб виглядати якнайкраще, але сьогоднішній вечір був важливим для Тараса, а не для мене. Мене не цікавили компліменти чи захоплені погляди, все це здавалося таким дріб'язковим у порівнянні з тим, що вирувало в моїй душі. І, можливо, це звучить егоїстично, але мені байдуже. Я скільки разів терпіла егоїзм Тараса, що тепер зовсім не мала наміру хвилюватися про його почуття.

Обрала класичну сіру однотонну сукню без рукавів, але з гарним декольте, яка завжди була для мене рятівним варіантом, коли не знала, що одягти. Вона була досить стриманою, але й не позбавленою шарму, ідеально підходила для такого заходу. Тарас, як завжди, прибув вчасно, і я без особливого ентузіазму вийшла до нього. Він виглядав задоволеним і впевненим, а я відчувала себе всього лише додатком до його успішного іміджу.

Дорогою він намагався з'ясувати, чому я була без настрою. Я відчувала, як його погляд ковзає по моєму обличчю, шукаючи відповідь, але я не хотіла ділитися з ним своїми справжніми почуттями. Замість цього вигадала якусь дурницю, щось про поганий сон чи головний біль, що, здавалося, його частково задовольнило. Йому потрібна була лише гарна картинка поруч, а не мої справжні емоції.

Коли ми прибули до палацу культури, де мав відбутися концерт, я одразу відчула себе чужою. Здавалося, що всі тут знали одне одного, а я була лише стороннім спостерігачем. Тарас буквально сяяв, як риба у воді, серед цієї елітної публіки. Він тиснув руки знайомим чоловікам, вітався з жінками, в його очах горіла жага до схвалення і визнання. А я лише кивала і посміхалася, відчуваючи, як кожна з цих посмішок була штучною, без жодного справжнього тепла.

Тарас відволікся на чергового знайомого і я на мить затримала погляд на дверях, що вели назовні. Думка про те, щоб просто розвернутися і піти, промайнула в голові. Але я не зробила цього. Натомість я стояла поруч з ним, мовчки чекаючи на початок заходу, намагаючись придушити почуття дискомфорту, яке, здавалося, поглинало мене зсередини.

Я глянула на годинник і відчула, як щось защемило в грудях. Саме зараз я могла б бути в офісі Дениса, спостерігати, як він зосереджено працює, можливо, навіть обмінятися кількома словами з ним. Але все це вже в минулому. Він більше не мій бос, і з цією думкою моє серце стислося, а очі мимоволі наповнилися слізьми.

Спробувала глибоко вдихнути, щоб заспокоїтися, але не могла позбутися гіркоти від усвідомлення того, як швидко все змінилося. Відвернувшись, я швидко витерла сльози, які почали котитися по щоках, намагаючись не привертати уваги. Мені раптом здалося, що цей карнавал нещирих усмішок, оточений фальшивою ввічливістю, був найгіршим місцем, де я могла опинитися в цей момент. Я вже була готова справді покинути цю залу, коли погляд мимоволі повернувся на вхід.

І тут я побачила його — Дениса, який впевненим кроком йшов до нас із Тарасом. Його поставу, ходу, навіть його присутність неможливо було не помітити. Серце завмерло, а потім забилося ще сильніше. Якби не це раптове видіння, я б, мабуть, пішла, не озирнувшись. Але Денис змусив мене замерти на місці. Що він тут робить? Чому саме зараз? Я відчула, як ноги ніби вросли в підлогу, а всі емоції, що вирували всередині, злилися в один великий клубок невизначеності.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍