Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Не хвилюйся, товстушко, ми тебе не скривдимо, – вона відчинила двері й перегородила мій шлях до свободи своєю рукою. – Ми ж люди, а не вовки.

Тільки вовків мені зараз не вистачало!

– Ні! – я зробила останній ривок на свободу, але спіткнулася об власну сумку й впала на крісло в передпокої.

– Дідько, – мій бік досить сильно постраждав від ручки крісла, та ще й рука дала про себе знати. Я скривилася від болю, на очах виступили сльози.

– Ох, бідолашна, – жінка підлетіла до мене й обережно взяла за руку. – Тобі терміново потрібен лікар!

Всередині все, як у ляльки, дарма що не рожеве: усюди диванчики, стільчики та квіти. Усе в ляльковому стилі. Шикарно і химерно, навіть занадто, жодного порожнього кута. Підлога взагалі з білого мармуру, вкрита розкішним білим килимом. Хоч потовчусь по ньому, на зло хазяйці.

– Зараз, зараз, – Місис Тактовність побігла у вітальню, що була одразу за передпокоєм, і зупинилася перед сходами. – Милий, любий? Ти тут? Іди сюди!

Поки вона звала когось, я помітила два коридори, що йшли від вітальні та якісь чоловічі крики. Що тут взагалі коїться? Схоже, дамочка їх теж помітила, бо одразу підбігла до мене й потягла за собою. Відбитися з таким плечем було важко, жінка наче знахабніла вкрай.

– Ходімо, ходімо. Познайомишся з моїми синами! – вона так задоволено усміхнулася, ведучи мене силою по коридору, що я реально злякалася.

– Які ще сини?! – злякано намагаюсь вирватись, та вона сильніша. – Я поранена! Мені потрібен лікар!

– Так, так, потім! Це головніше! – захихотіла дамочка.

Коридор змінився арками з виходом на внутрішній дворик, простий садок в японському стилі. На рівні другого поверху були розвішані світлодіодні гірлянди, які сяяли, як зоряне небо вночі. Схоже на відкритий майданчик якогось дорогого ресторану.

– Сподіваюся, тобі хтось сподобається! – гордо промовила жінка, тримаючи мене за руку, щоб я не втікла.

У дворі щось відбувалося. Там стояло кілька людей, і поки ми йшли коридором, я не могла через арки їх як слід роздивитися. Тільки коли ми майже підійшли роздивилась. Четверо хлопців про щось сперечалися, і раптом блондин штовхнув високого чорнявого хлопця. Дамочка скрикнула і піднесла руки до рота, злякавшись, тим самим відпустивши мене нарешті. Хлопець відлетів, як лялька, поки не стукнувшись спиною об сусідню арку. Він здався мені дуже знайомим, особливо його злорадна посмішка. Це Іван, мій брат Іван! В середині все охололо від подиву й жаху.

– Чого посміхаєшся?! – крикнув блондин, і заніс руку для удару.

Далі сталося те, про що зазвичай я потім шкодую. Мені по життю дуже не щастить, особливо з моїм чортовим почуттям справедливості. Ще з раннього дитинства, коли інші діти знущалися з нас, або намагалися побити, я захищала брата. Я завжди захищала слабких, і для мене Іван – пацифіст і ледар, який ніколи не дасть здачі й не захистить себе. Напевно, у мене комплекс старшої сестри, хоча я молодша.

Сталося те, що мало статися, я навіть головою не думала, побігла і все. Секунда і я вже стою перед тим хлопцем, захищаю свого дурня брата. Далі був удар, від болю потемніло в очах, здається мене відштовхнули і я впала, задихаючись від болю. Останнє, що почула, був жахливий звірячий рев, затьмивши інші крики, якщо не від болю, то від страху точно – я втратила свідомість.