Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Ми їдемо додому, – широко посміхаючись, з водійського сидіння на мене дивилася жінка років сорока.

Ця фраза прозвучала дивно. Як в принципі і її посмішка після того, як вона збила мене на машині. Від неї так і віє божевіллям, але я гоню від себе думку про це. Вона висока, красива й струнка жінка за сорок, з чорним красиво укладеним волоссям і доглянутим виглядом. Навіть за кермом сидить витончено, зовсім не дивлячись на дорогу, наче грає в гру. Зважаючи на те, як вона водить, дивлячись на дорогу лиш краєм ока, зрозуміло, як вона мене збила.

– Мій чоловік – головний лікар у лікарні Білого Ікла, – вона гордо розправила плечі, наче його посада її особиста заслуга.

– Мені потрібно в лікарню, – прошепотіла, марно намагаючись хоч пристебнутися, поки мене не викинуло через лобове скло, коли вона знову у когось зіб'є.

– Не хвилюйся, він швидко тебе огляне і вилікує, з тобою все майже в порядку, – її слова мало походили на правду, але я не спішила підіймати галас. Коли тебе збили на машині й кудись везуть з такою посмішкою, та ще й той плакат проклятий, в голову лізуть думки про маніяка. Зазвичай маніяки не виглядять от так, але це може бути просто мій збірний образ із серіалів, нічого спільного з дійсним.

– Не хвилюйся так, – заговорила жінка м'якше, помітивши, як я майже істерично натягнула пояс й пристебнулась, готова любої миті відсмикнутись.

– І за кофту не переживай, вона в тебе, якщо чесно, була жахливою, – вона наче знущалась, співчутливим тоном. – Такі вже давно не носять. Її хіба що як ганчірку використовувати. Бідолаха, напевно, ти з дуже бідної сім'ї.

Ця жінка, що зовсім знущається?! Яке їй діло до цього?! Чи може вона так хоче порахувати суму, щоб від мене відкупитись? Зважаючи скільки ображала мене ця Місис Тактовність, нічого в неї не вийде, навіть якщо мені й потрібні гроші. Люди які водять так, не мають мати водійських прав.Та ще й мою улюблену кофту порвала, товстушкою називає з таким невинним виглядом, наче це все зробила не вона.

– Ти не хвилюйся, я обов'язково куплю тобі кілька красивих кофт, таких, щоб прикривали твій живіт і плечі. Будеш, як лялечка! – яка жахлива жінка, вона ж навіть мене за щоку вщипнула і по голові погладила, ніби жаліє, при тому, що мене збила!

– Чому ти була одна там? Це ж так небезпечно! – заявила ця безсоромна жінка.

Звісно, небезпечно, якщо містом їздить такий маніяк і збиває людей, а потім ще й ображає!

– Але ти не хвилюйся, у мене якраз четверо неодружених синів, може, хтось тобі та сподобається. Обов'язково вас познайомлю. Ти хоч і товста, але така миленька!

Та скільки можна мене принижувати! І я теж гарна! Замість того, щоб накричати на цю жінку, до того ж досить справедливо, сиджу і намагаюся не заплакати від болю. Цього разу я ледве ухилилася від ще одного смикання моїх щік. Не хочу їхати до неї в будинок! По ній не скажеш, але може вона й справді справжній маніяк?! Які діти можуть бути у такої дамочки, я навіть уявляти не хочу. Потрібно звалювати, поки можу!

– Зупиніть машину, я вийду, – у мене навіть голос тремтить, ніби я зараз розплачуся, чи то від болю, чи то від страху. – Зупиніть, або я зараз же викличу поліцію!

Останнє вийшло краще, я навіть загордилася за себе, коли Місис Тактовність одразу ж зупинила машину.

– Нарешті приїхали! – усміхнулася вона, так що я зрозуміла мене вона й не слухала у той момент.

Я вискочила із машини, як ошпарена, тільки но відчепила ремінь, й одразу застигла. Машина зупинилася перед величезним особняком. Утім, тут якнайкраще підходить слово замок. Справжній середньовічний замок із вежами та великими вікнами. Мені навіть на секунду здалося, що я потрапила в казку, для ляльки Барбі, тому що замок помальований у рожевий колір.

– Красиво, правда? - Місис Тактовність розплилася від гордості в широкій усмішці. – Чоловік схвалив лише п'ятий варіант будівлі, мені довелося відмовитися від стайні з каретою, високої восьмиметрової вежі, а ще від слуг і мармурових сходів.

Нічого собі, які вони багаті! Хоча смак у неї якийсь дивний.

– Але й так вийшло непогано! Ходімо в будинок, я познайомлю тебе зі своїми синами!

Тільки цього мені не вистачало! Ця тітка мене лякає, надто рішуча. Вона попрямувала до великих подвійних білих дверей із золотими ручками. Я скористалася цим, щоб схопити із заднього сидіння свою сумку. Виявляється, у неї рожевий Мерседес. Тітка що, в ляльки переграла? Чи навпаки не дограла? Замок рожевий, рожева машина? Що далі в її рожевих мріях? Моя смерть? Мене навіть плече відпустило від страху й швидким кроком попрямувала гравійною доріжкою до дороги. На жаль, мою втечу помітили.

– Товстушка, ти куди? –- здивувалася жінка.

Поки я тікала, вона розхвалювала своїх синів і відчиняла двері. Віддаю їй належне, щоб так швидко бігати на п'ятнадцяти сантиметрових підборах, це щось. Вона доволі швидко наздогнала мене.

– І куди ти підеш, дитино?! – вона обняла мене при цьому, зовсім не зважаючи на моє хворе плече, і легкими поштовхами повела назад до замку. – Уже, так пізно. А ти, здається, не місцева. Куди я тебе одну в незнайоме місто відпущу? До того ж ти поранена, тобі потрібен лікар.

– Але, – спробувала я протестувати, і не помітила, як опинилася біля дверей замку.