Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

 Підійшла до великих банок фарби в кутку. Відкрила першу-ліпшу і підійшла з нею до нього. Він навіть не обернувся. Стиснула банку в руках, сумніваючись у своїх діях лише одну мить. Виплеснула фарбу на малюнок, і обличчя дівчини зникло за червоною фарбою. Наче вона і її така світла усмішка зникли в крові. Моторошно. Правдиво.

Повернулася до нього обличчям і навмисно зловила його погляд. Його брови ледь помітно підняті, він дивився на мене і тільки на мене. Мої губи тремтіли, і я, здається, посміхалася. Банка з фарбою впала на підлогу з оглушливим шумом, своїми бризками задівши все навколо.

Хочу, щоб він зробив хоч щось, але не припиняв дивитися на мене. Це дивно — хотіти, щоб він дивився лише на мене. Вся справа в алкоголі, вся справа в ураженій гордості, вся справа в мені. Такій хворій і божевільній мені.

Я чекала його дій у відповідь, чекала, коли він наважиться відповісти. Я вже зробила більше, ніж повинна була, я вже пішла на поступки. Та все одно програла.

— Що ви робите тут? — почула голос Діми, і моє очікування закінчилося.

Що я взагалі тут робила? Чого чекала? Навіщо мені це? Зовсім чи що, здуріла?

Зітхнула і зробила крок до альфи. Він здригнувся всім тілом, але я спробувала удати, що не помітила цього. Вирішила вдати, що тепер для мене його не існує. Обійшла його і зупинилася перед злим Дімою. Він схопив мене за забруднену фарбою руку і закричав:

— Навіщо ти зробила це?

А я не знала навіщо. Мені захотілося, щоб він дивився не на неї, а на мене. Це так нерозумно, до неможливості неправильно. Це кімната Діми, тут всюди фарба. Це його мавзолей, присвячений одній єдиній дівчині. Тут страшно і моторошно, але я не розуміла, що тут робив Кай. Обернулася від однієї цієї думки та зустрілася з ним поглядом. Тепер він дивився на мене? Посміхнулася мимоволі, ну і що мені це дало?

Вільною рукою дістала підвіску з кишені. Розкривала руку Діми й поклала підвіску в неї. Він дивився на неї, не відриваючись, мені навіть здалося, що я відчула його біль. Раніше я б перепрошувала, за те, що не брехала і бачила її справді мертвою, але зараз мені здалося це безглуздим.

Я пішла з цього будинку ніким не зупинена, майже не звертаючи уваги на скандал, що розгорівся на кухні. Сніг падав мені на обличчя, ноги весь час провалювалися в замети. Грошей на таксі так само не було, Марго я в коридорі не бачила, та краще просто прогулятися, ніж ризикувати життям у неї в машині. Думки роїлися в мене в голові, я ніяк не могла розібратися в них. Мені легше було зосередитися на тому, що детектив із мене ніякий. Мені треба було більше дізнатися про те, що пов'язувало Ніну і вовків. І чесно визнати, мене цікавило лише те, що пов'язувало її і його.

Їхала мстити, а поверталася з новою поразкою.

Машини проїжджали повз рідко, але раптом одна з них освітила мене фарами та зупинилася поруч. Доволі знайома машина, стара, з однією задньою розбитою фарою. Двері відчинилися, і з машини вийшов чоловік.

Темне пальто, поверх білий шарф. Світле волосся одразу ж вкрилося снігом, тільки очі зелені навіть у темряві, моторошно горять. Злегка здивувалася такій зустрічі й навіть відступила на крок назад.

— Лев Вікторович? — запитала нерішуче. — Що ви тут робите?

— Це що ви, Люта, робите тут? Біля дороги, вночі? – він наче знущається, окреслюючи моє складне становище.

— Додому йду.

— Звідки?

— У гостях була, — призналась, не дуже розуміючи яке йому до цього діло. Після нашої останньої розмови мені все ще лячно бути з ним наодинці.

— І що, ніхто з ваших друзів не здогадався підвезти вас додому? — у його голосі іронія, і так зрозуміла відповідь.

Я б повернулася до нього спиною і просто пішла, але щось мені підказувало, що так робити не варто.

— Як бачите, — розвела руками натягнуто посміхаючись.

— Що ж, Люта, можна сказати, вам пощастило, — він усміхнувся, обійшов свій автомобіль і відчинив передні двері пасажирського сидіння.

— У сенсі?

— Не можу ж я залишити перспективну студентку в біді? Сідайте, Люта, довезу! — і стільки іронії в голосі, що я навіть скривилася.

«Перспективну»?! Та годі! Пару тем вивчила і що, вже подаю надії? Що за маячня?

— Дякую, але я краще якось сама, — мимоволі відступила на крок від машини.

— Що ж ви, Люта! Боїтеся мене, чи що? — він усміхнувся, і чомусь мені стало дуже моторошно.

Ніч, темрява. Машин зустрічних немає, ніхто мене не шукатиме, нікому я не потрібна. Паніка стиснула горло, і я мимоволі озирнулася на всі боки, думаючи куди бігти, але бігти було нікуди. Зітхнула і спробувала себе заспокоїти. Він же мій викладач, навіщо йому мені шкодити? Що це взагалі за параноя?

— Не хочу вас обтяжувати, — сказала нерішуче, мимоволі помічаючи, як він не зводив із мене очей.

— Сідайте, Люта, — сказав він, немов уже знаючи, що я погоджуся. Він повернувся до водійських дверей і сів у машину. Від цієї його дії мені ніби стало легше. Уже пізно, йти далеко і тепер уже досить страшно. Попрямувала до відчинених дверей і все-таки сіла в машину, зачинила двері й навіть пристебнулася.

— Гарне взуття, вам пасує, — усміхаючись і дивлячись тільки на дорогу, підмітив чоловік, тож я поглядом перевірила багатостраждальні уггі. Взуття, як взуття, нічого особливого, крім яскравого забарвлення, тож вирішила не відповідати нічого.

Машина спокійно їхала вулицею, професор водив машину нормально, не те, що Марго. Ми мовчали й мене це дуже, до речі, влаштовувало. Мимоволі згадалося, що мобільний я знову забула вдома, спасибі хоч ключі з собою взяла.

— У вас дивні знайомства, Дар'я, — першим порушив він тишу.

— Що?

— Кажу, знайомі у вас вельми незвичайні, — дивлячись на дорогу, пояснив він. Я не зрозуміла, до чого він це і банально кивнула, але потім вирішила запитати:

— У сенсі?

— Відпустити дівчину вночі саму — божевільний вчинок. А раптом її на машині якийсь маніяк підбере і в найближчому лісі закопає? — він говорив це спокійно, виставляючи, як жарт, але в мене чомусь стало дибки волосся на потилиці. Один ліс за вікном, дорога і темрява.