Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

— Це поки що, товстушко,  поки що, — поблажливо посміхнулася жінка й окинула мене неприязним поглядом.

— Маячня, я не збираюся підкорятися, ні йому, ні цьому дурному зв'язуванню.

— Ти як підліток, фаталістка. Подорослішай уже чи що, дитино, — вона криво посміхнулася. — Ти навіть поставити його на місце не можеш, не те, що відмовити.

— Я не можу?!

— Не можеш. Правда, Руслана? — крикнула жінка в коридор, і десь із кухні почулося підтвердження. Та вони що, знущаються наді мною?!

— Можу!

— Так доведи! — різко встала Місис Тактовність, чомусь усміхаючись.

Вхідні двері відчинилися, впускаючи двох хлопців. Вони про щось говорили, сміялися навіть, поки не побачили нас із Марго. Точніше поки не побачили мене. Настала незручна і довга пауза. Я в усі перелякані очі дивилася на них — Кая і Юрку, під знущальне хихикання Марго. Та звідки вона взагалі знала, що вони прийдуть зараз?!

— Привіт, а ти що тут робиш? — з усмішкою і явною претензією поцікавився Юра.

Він зняв із себе сіру куртку і засунув її в шафу. Потім перевзувся в капці та взагалі поводився немов удома.

Відповіді я в собі не знайшла, як і бажання заявляти претензії Каю. Він поводився дивно, просто дивився впритул, але не на мене, а на Марго. Мене врятував тільки крик Руслани з кухні:

— Марго, а де у вас келихи для мартіні стоять?

Обличчя Юри витягнулося:

— Вона що знову напилася?

Далі він кинувся в бік кухні, не звернувши на мене жодної уваги. На свій подив, я не відчула з цього приводу нічого. Мене більше дратувало те, як альфа-козел проігнорував мене і пішов, не роздягаючись, коридором і зник за одними з дверей.

— Ну і де ж твоє хвалене «можу»? Це все на що ти здатна, товстушка? — запитала зі знущанням Марго.

З одного боку, Марго і мої слова, з іншого боку Кай, якого я навіть, напившись, трохи боюся. Вилаялася, відчуваючи в роті кислий присмак алкоголю. Я ж хотіла помститися, хотіла поставити його на місце. Зараз же злякалася так, що слова Марго про те, що я слабка, дзвенять у вухах. Я хочу довести їй, хочу довести йому, що це не так. Хвора впертість змушує мене побігти за ним коридором і відчинити двері, за якими він сховався.

У ніс вдарив різкий запах, і я зупиняюся, лише увійшовши туди. Тхнуло фарбою, та тут не було ремонту. Повсюди малюнки, картини та банки фарби на прозорій клейонці. На полотнах, розставлених біля стін, на самих стінах і навіть на стелі: всюди один силует, одна жінка.

Куртка Кая лежала на підлозі в цьому гармидері, а сам він стояв до мене спиною і дивився на найбільший малюнок в кімнаті – картину намальовану просто на стіні.

Вона посміхалась, красива блондинка з яскравою зовнішністю. На ній була всього лиш біла сорочка, яка майже нічого не приховувала і знайома підвіска з ангелом. Вона всього лише малюнок, на який він дивився, не озираючись, не помічаючи нічого навколо, особливо мене. Ніна Новікова повсюди:  у різному одязі, з різним виразом обличчя, та доволі відвертих позах. Та я наче в лігві серійного маніяка! Фотографій із розчленованою і крові лише не вистачає.

Судомно зітхнула, відчуваючи себе загнаною в пастку. Ця кімната лякає більше темної підворітні, в якій я бачила її в останнє. Інстинкти кричать тікати, та мене вистачає тільки відступити на крок. Помітивши це Кай злегка повернув голову в мій бік, але так і не обернувся. Він нічого не сказав, продовжуючи мене ігнорувати. В його руці майже порожня пляшка з пивом, хтось демонстративно ігнорує їх дурнуваті закони. Кай зробив із неї ще один ковток і різко кинув у зображення. Все це відбулося так різко, що я не встигла злякатися. Можливо просто занадто п'яна для цього. Та не достатньо, щоб накивати п'ятами, поки він так показово на мене не звертає уваги. Але я зробила кілька кроків до нього і зупинилася, відчуваючи певну грань.

Хочу, щоб він щось сказав першим. Навіть щоб просив вибачення, на колінах благав пробачення! Але знаю, що він у житті так не зробить. Хочу, щоб більше ніколи не вдавав, що мене немає. Помітив мене, хоча все своє життя я хотіла стати невидимкою. Такою, як всі інші: звичайною, нормальною. Щоб ніхто не дивився на мене зверхньо, не насміхався з моєї хворої матері, і такої жалюгідної плакси, як я. Коли тебе не помічають легше, чим коли весь час помічають – так я думала. Та я помилялася. Знову.

Дивно, що я не відчуваю до нього ненависті, хоча мала б її відчувати. Мені не хотілось мститися, хоча я маю це зробити. Навіть знати, чому тут скрізь портрет мертвої дівчини, не хочу! Хоча я б мала поцікавитися, що б це у біса значило?! Ніхто з них не говорив мені, що знав цю Ніну особисто, та ще й так близько, як судячи з картин.

Стільки питань рояться в голові, та я не можу вимовити й слова.

Заговорити першою для мене неможливо. Просто взяти піти, все одно, що визнати поразку. Зробити ще крок до нього, все одно, що піти на поступки. Я наче в пастці та взагалі не розумію, що тут, у біса, роблю!

Заплющила очі й хочу закричати від внутрішньої напруги. Не хочу знати, що він відчуває зараз, мені плювати. Навіть знати, чому він так вчинив зі мною, не маю бажання. Його дії загадка, яку нікому не розгадати, навіть йому самому. Не хочу просто так іти, але так важко залишитися.

Зітхнула, розплющила очі й подивилася на забиті вікна. Ця кімната гнітить, нібито перебуваю у склепі.

Він стояв усе ще спиною до мене і дивився на неї. Наче це вона центр його всесвіту, його пара у зв'язуванні, чи хто там ще? Це все через неї? Ні, не вірю. Тут є щось ще, він наче спеціально відштовхує мене, але причина для цього не тому, що я не «достойна», недостатньо красива, худа, чи, як він виразився, «легкодоступна». Та я не хочу знати причину, тим більше робити перший крок на зустріч, після того, що він зі мною зробив. Тому я тут насправді, а не через байки Руслани про помсту, чи зухвалі слова Марго. Я чекаю… Чого я чекаю?Чому це все ще не відбулось? На що я взагалі сподівалася?!