Джулія Ромуш - Нестерпне дівчисько мого сина, Джулія Ромуш

Я відвертаюсь, намагаюся перевести подих. Нудота підбирається вище. Мені стає огидно від самої себе. Жах.

- Збирай свої речі й забирайся з мого будинку. І наступного разу, коли захочеш застрибнути в ліжко до мужика, поцікався його сімейним станом.

Я абсолютно точно пам'ятаю, що на його пальці не було кільця. Але зазвичай брехуни їх і знімають, щоб не попастися. Чорт, яка ж я непрохідна дурепа.

Я тут же кидаюся до свого взуття. Більш принизливої ​​ситуації й уявити не можна. Мені соромно. До жаху. Прикро. До крику. Але найбільше противно. Від себе. Від нього. Я мало не стала ... коханкою? Розлучницею? Фу, гидота яка. Мене в бруд мало не занурили без відома і згоди. Я б на таке ніколи не підписалася, якщо заздалегідь знала, що цей придурок одружений. І якби хтось дізнався, то засуджували б мене. Мовляв, обдурила і захомутала, хотіла з родини відвести. Ніхто, напевно, не подумає, що я банально стала жертвою хитрого обману.

- Твої старання не пропадуть дарма, - вона стоїть над душею, пропалює поглядом і знущається. Я підіймаю погляд і дивлюся їй в очі. Бачу, як сильно вона зараз мене ненавидить, - я про вечерю, вона не пропаде.

- Приємного апетиту, - ціджу крізь зуби й кидаюся до дверей. Вибігаю на сходову клітку, біжу по сходах, пробігаю кілька поверхів. А після мене накриває істерика. Я зупиняюся, притискаюся спиною до стіни, повільно сповзаю вниз. Сльози котяться по щоках, все тіло тремтить, зуби впиваються в нижню губу до крові.

Як він міг зі мною так вчинити?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно