Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

- А може ти просто не хочеш, щоб я дізналась з ким жив, може знаю її? Та наче ж вже з’ясувала, що то не твоя «підлегла-помічниця», але…

- Та годі вже, не знаєш ти «її»! І я «її» не знаю, бо «її» не існує! – рівновага злетіла з Андрія як лист клену під зиму, - Купив собі Мію і крапка!

- А то хіба сором чи злочин, навіщо ж набрехав? – кричу, відмахуючись від дивного звуку під ногами, - Купив собі і купив, дівчину навіщо вигадав?

- Бо так схотів! Бо ти собі хлопчиська завела!

Ми вже сваримось вголос, та раптом Мія сідає між нами і видає голосне виття, а потім підскакує і починає кудись під меблі ховатись.

- Мія, іди сюди, ти чого? – питає Андрій і сідає на підлогу.

Я теж на кахлі падаю і тихо ласкаво до неї шепочу – потроху підходить, маленьке тіло трясеться:

- Ми тебе налякали? Занадто голосно, так? – здається так, бо як переходимо на нормальні голоси вона заспокоюється. Сидимо на підлозі кухні, чухаємо її в чотири руки. Він мовчить і я мовчу. Та зрештою порушую цю дзвінку незручну тишу:

- Не завела, - промовляю майже пошепки, а сама продовжую хмаринку заспокоювати.

- Що? – Андрій піднімає погляд на мене, - Не зрозумів.

- «Хлопчиська» собі не завела. Зустріла в Сигулді знайомого, додому разом повертались.

Сидимо далі, масаж Мії робимо. Та здається вона вже не боїться, а насолоджується неочікуваним вечором в спа. Ось все і з’ясували. Та чогось полегшення не відчуваю. Швидко піднімаюсь, зачиняюсь у ванній і врубаю душ. Плакати не хочу, говорити не хочу. Хочу кудись втікти, щоб думкі і емоції розплутались. В грудях якось гулко і порожнисто, серце стукотить, пальці тремтять. Прислухаюсь до звуків в квартирі, довго прислухаюсь, аж нарешті чую, як Мія цокотить кігтиками в напрямку вітальні, тож Андрій пішов до себе. Швидко спиняю воду і в кілька стрибків дістаюсь спальні. Двері зачиняю на замок. Вибач дівчинко, подумки вибачаюсь перед Мією, та не сьогодні. Може пізніше, але прямо зараз вкрай потребую трохи приватності. Дістаю навушники, ховаюсь в нетрях музичних пасажів і намагаюсь повернути собі дихання. Це наче панічна атака, давить на груди, вдох-видих короткі. Потроху вузол в діафрагмі послаблюється, музику вимикаю, та чую тихе сопіння під дверима. Роблю вигляд, що не чую, відвертаюсь спиною. А вона вперта! Ще пів години витримую, аж поки не чую, що вона вже не тільки пищить і шкрібеться, а гупає лапою. Вона ж нічим не завинила, навіщо мучити? Підходжу до дверей, присідаю на вприсядки і прочиняю двері – просто переді мною голі коліна. Піднімаюсь і веду погляд, аж до рук, на яких Мія підстрибує:

- Не забирай, оце якраз йшла їй двері відкрити, - промовляю я і тягну до неї руки. Андрій передає мені руду хмаринку і відступає назад у темряву коридору, - Ходімо, мала, будемо спати.

Цілую Мію, вибачаюсь, отримую прощення у щоку від її язичка, та на пів дорозі до ліжка зупиняюсь почувши від дверей:

- Ната, давай почнемо все спочатку?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно