Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

Хіба я чим перед Всесвітом завинила? Наче стрічкою Мебіуса блукаю – як далеко не біжи, а згодом верне на початок. Конкретизуйте свої бажання, шановні! Коли просите кохання, то уточнюйте - «нового», бо вже вкотре в одного й того ж закохуюсь. Годі, відтепер ні «старого» ні «нового» не хочу, волію «справжнього»! Та є підозри, що майбутнє щастя у минулому причаїлося.

Глава 1

 

- Так! – безсоромно голосно вигукую я, бо не в змозі cтримати феєрверк емоцій що вирує всередині,  - Так!

Навколо сміються, огрядна тітонька, що стоїть переді мною в сірій  урочистій сукні  вигинає брову і дарує криву посмішку. Мабуть, в цьому РАГсі такої цілеспрямованої і впевненої нареченої ще не бачили. Ми з Андрієм по черзі ставимо підписи і веселим караваном рушаємо «місцями бойової слави», щоб постояти у черзі інших молодят заради фото на пам’ять. Моя мама з Андрісом (самі Андрії довкола, хоч бажання загадуй) ледь стримують радість, батьки Андрія наче набили рота тереном. Не такої невістки поважна професорська родина своєму синочку бажала, їх презирливо піджаті губи без слів промовляють – «Не рівня». Так, я з простої родини. Мати ростила мене сама з тих часів, коли батько вимахнув хвостом і пішов до коханки. Вірніше не пішов, а нас на вулицю випер. Знайшли прихисток у бабусі, тож поки мама тягла на собі дві роботи, турботи і уваги мені не бракувало. Та невдовзі бабуся померла і  моя мама подвоїла свої старання, намагаючись одноосібно компенсувати своєю турботою батькову відсутність. Кажуть,  підлітки за розлучення батьків собі вину приписують, та я чужого горба на свою спину не прилаштовувала, одразу зрозуміла – треба речі своїми іменами називати. Заможно не жили, та й не бідували. А як закінчувала школу, мамі пощастило влаштуватись до філіалу дуже успішної україно-латиської фірми. У категорію «золотої молоді» я не перестрибнула, та за маминої  наполегливої підтримки могла собі дозволити навчатись на стаціонарі, а не здобувати самостійність суміщуючи роботу із заочним. Поки набиралась мудрості в університеті, мама закрутилась у вирі зрілої пристрасті. Свято з нагоди захисту диплому поєднали з розписом мами з Андрісом – її начальником. Терлись поруч в бізнесі шість років аж раптом одне одного надибали. За маму раділа, Андріса прийняла як рідного, бо бачила як його очі спалахують біля неї. Трохи заздрила, та більше собі про таке мріяла, маючи приклад справжнього кохання перед очима. Вітчим швидко вирішив питання куди подіти мене після універу - взяв до себе у офіс. Сказати, що я була поганенький працівник – нічогенько так перебільшити. Залюблена мамою і розімліла за відсутності потреби навчатись самостійності, відверто зізнаюсь, просто соромила батьків повсякчас. Та на щастя – недовго. Першою втратила надію мама, а за два місяці навіть мій поблажливий вітчим вже замучився перекидати мене з одного діла на інше, бо жодного з них я не могла довести до ладу. І коли повністю скінчилось його терпіння мною панькатись, він відкидаючи докори сумління скинув цей важкий тягар на плечі молодого, але перспективного підлеглого. Моя нудьга і безпорадність в офісі одразу змінились на величезне захоплення, щоправда не самою роботою, а моїм наставником Андрієм, старшим за мене на вісім років. Випромінюючи очима веселки і рожеві сердечки, я самовіддано поринула у справи, до яких він мене залучав, а невдовзі помітила, що і Андрій не лише моїм ентузіазмом вражений. Спочатку він шляхетно уникав зближення з донькою шефа, та я зламала його спротив на першому ж корпоративі. Інколи вмію бути наполегливою, як виявилось. Наші взаємини швидко попрямували до шлюбу, тому обидва Андрія прийняли рішення не ліпити з мене щось путнє і перевели на офіційну але формальну посаду особистого помічника мого майбутнього чоловіка. Я й зосередилась на його особистих справах. Щоправда, гарно складалося лише з підготовкою до весілля, знайомство з його батьками нікому з нас радості не принесло. Їх дратувала моя легковажність, мене бісила їх зверхність. Та жили ми окремо, тому різанини не сталося. Побоювалась, що на весіллі щось утнуть, та все обійшлося самими скорботними поглядами. «Ще подивимось, що з вашого синочка далі буде» - подумки сказала я, але чисто з впертості, бо в своїй уяві я намалювала ідеальну картину сімейного щастя. Святкове застілля в цілому вдалося, як не зважати на мармизи батьків нареченого, та ми надовго не затримались. З ресторану зникли по-англійські і попрямували в аеропорт, звідки відбули до Туреччини. Насолодились першою спільною закордонною мандрівкою, теплом і морем, мандрами старовинним містом, любились і голубились. Додому повернулись щасливі і сповнені надій. Сімейне життя продовжили там, де й перші кроки робили - у орендованій квартирі Андрія. За роботу мене сумління не гризло, а от його докори мутузили. Щоб позбутися репутації кар’єриста за шлюбом, підшукав перспективну вакансію і пішов в іншу фірму, а я звільнилась і сказала собі, що поки облаштую наш побут і вже потім подумаю чим далі займатись. Вибір Андрія був вдалий, вже за пів року отримав посаду другого заступника керівника, а за рік - першого. У  нього вже на обрії партнерство, а я досі «облаштовую побут», або, відверто кажучи, нудьгую. Купую десяті-двадцяті нікому не потрібні пледи з альпаки-мериноса-бозначого вишуканого, тиняюсь від магазину до магазину у пошуках одягу, який навіть по одному разу вдягти не встигаю. Поки наша родина зусиллями чоловіка поступово ставала заможною, я знайшла собі хобі – поринула в світ парфумерії. Андрій замовив мені спеціальну окрему шафку, а я жадібно заповнювала її фантастичної краси ароматами. Захоплена пізнанням парфумерної науки та колекціонуванням флаконів, навіть схотіла сама стати парфумером, та як вже накидала на сайті в корзину деканти, спіткнулась об назви інгредієнтів: кетон, аромафікс, ізопілмірістат... На згадку спав шкільний хтивий пузатий хімік з рідким волоссям і масним поглядом. Бажання відразу відпало. А ще подумалось, що із моїми знаннями в тій хімічній царині, ще під'їзд в повітря випадково висаджу, бо ж тих уроків хімії уникала. Тим часом Андріс планував повернення в основний офіс у Ризі, мама збиралася разом із ним, звісно. Підбадьорюю і підтримую, хоча знаю що дуже сумуватиму. А от за ким не сумувала б, то це за свекрухою. Алевтина Герасимівна (скажіть, вражає?) навідується до нас рідко та запам’ятовується надовго. Останній раз як наодинці лишились, зачепились за мої кулінарні навички, тобто їх відсутність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍