Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

Вечір неочікуваних відкриттів, виявляється не спадок. Що за вигадки такі? Чи свекруха погано поінформована, чи я. Завершую візит, що і так вже затягся, а нова інформація думок до вечора не полишає. Та і не питати ж Андрія ще раз звідки Мія взялася? Сам вже раз сказав, наче нема приводу те розслідувати. А питання муляє. Ввечорі сиджу біля рудої, бавлюся, поки Андрій їжу розігріває.

- Ти ж красуня мала, така лапа! І як тебе хазяйка покинула? Погана мамка, зла. Як її звати? – звертаюсь до Андрія не піднімаючи голови від Мії. Відповідь швидка, не схоже що часу на вигадку потребував.

- Марина, - буркнув і далі куховарить.

- Зла мама Марина, малу дівчинку кинула, добре хоч тато полюбив, - чухаю її і цьомкаю. Все, почула – питань нема. Тобто, їх багато, та поки поставлю на паузу, зачекаю слушної нагоди. Та поки її не знаходжу, а от гарні новини є. Дізнаюсь, що нарешті Іра стала Жені нареченою. Їду до них у гості, сидимо, святкуємо:

- Мої вітання! Коли весілля?

- За пів року, треба ж підготуватися! Будеш дружкою?

- Із задоволенням, та наче ж традиції порушу – неодружену, кажуть брати треба.

- Ваш шлюб до того часу вже розірвуть, - каже Женя, викликаючи у мене тими словами неприємний холодок спиною, - Скільки лишилось, два тижні?

- Майже три, - відповідаю я, - А що з сукнею, де шукатимеш?

- О, тут все просто і вишукано. Мамину візьму. Тобто, ще бабусину. Мама собі на весілля її трохи перешивала, я ще собі допрацюю. Все за модою буде – глибокий вінтаж!

Засиділись до пізна, одним келихом не обмежилась, тож машину тут лишу, завтра вранці заберу. Хочу викликати таксі, та бачу повідомлення від Андрія: «На роботі? Тебе на прогулянку з Мією чекати?». Пишу: «Я у Іри, вже таксі викликаю», та не встигаю замовити, бо прилітає відповідь: «Я поруч, зараз заберу». Ну добре, зачекаю. Багато часу не минає – за п’ятнадцять хвилине він пише, що під будинком. Прощаюсь із друзями, виходжу – стоїть Рейндж біля під’їзду, на водійському Андрій, поруч Мія скаче.

- А вона тут звідки? Думала ти з роботи.

- Ні, завітав з Мією до ветеринара неподалік.

- А що трапилось? - скрикую я і роздивляюсь хмаринку на всі боки, - Лапуня, що з тобою?

 - З нею все добре, налапав якусь цятку на тулубі, злякався що кліщ, та обійшлося - родимка така, - відповідає Андрій кермуючи.

- Який в тебе господар турботливий, не те що мамця, - сюскаю до Мії.

Не заходячи додому прямуємо в парк, та я на підборах, тож звичний маршрут трохи скорочуємо. Я вечеряти я не хочу, а Андрій йде на кухню. Ірка мене смачно і ситно нагодувала, тепер пити хочеться аж капець. І солоденького. Мужньо іду по саму мінералку, Мія звісно на бойовому посту – сидить біля ноги і випрошує смаколика. Оце б прямо зараз шматочок торту! Згадую свекрухин Празький і раптом питаю:

- А ти до мами на День народження заїзжав?

 - Звісно, після роботи заскочив. Казала, що і ти була з візитом.

- Так, в обід її навідувала.

- Не знав, що планувала, - стинає плечима Андрій.

- Та великих планів і не було, сам знаєш, подругами не були ніколи. Але проігнорувати совість не дозволила, треба ж мати повагу.

- Мене ти не привітала.

- Ти мене також, того і я промовчала. Чого бути настирливою? Твоя мама мені поздоровлення надіслала, тож і я чемну відповідь зробила, - відповідаю я слідкуючи, щоб голос був рівний, - Та я тебе не засуджую, ти мабуть з Дариною був зайнятий.

- З ким? – перепитує він.

- Ну, з Дариною, з якою ви Мію завели, - піднімаю на нього удавано здивований погляд.

- А, так, - ховає подив і відвертається, - Загубився в календарі тими днями.

Поганий брехун, пам’ять дірява, забувся яке ім’я своїй уявній дівці вигадав. Гра стає все цікавішою.

- А в цієї дівчини цікаве ім’я, - промовляю я.

- Та просте, - розмовляю з його спиною, посуд складає.

- Яке ж просте, коли подвійне? Марина-Дарина то не скрізь зустрінеш.

Таки привернула його увагу, розвернувся, очі підозріло примружив і руки на грудях склав:

- А подвійне звідки приплела?

- Та ти ж мені днями сам перше називав – Марина. Це я сьогодні випадково у друге поцілила, коли перше не одразу згадала. То таки подвійне? – спираюсь навпроти нього на стіл і теж руки під грудьми сплітаю хрестиком.

Обличчя Андрія змінює кілька моцій впідряд: спогад, злість, і непевність, рота не розтуляє, та мені й самій є що казати:

- А може в тебе їх дві одразу було?

- А у тебе?

- Не відповідай питанням на питання. То як?

Знову пауза, лише Мія щось підпискує, та відмахуюсь і продовжую:

- То як же Мія у тебе з’явилась, Андрій? Тобто, знаю що купив собі у маминої сусідки. А чого так того соромишся, що аж вигадку сплів?

Під липку паузу пиляємо одне одного поглядами, аж раптом у мене з’являється здогадка: