Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

Глава 9

 

- Як просуваються пошуки квартири? - питаю я, бо весь час як Андрія з ноутом бачу, самі лише документи переглядає, - Знайшов вже що хотів?

- Знайшов і чекаю рішення, бо вже точно визначився чого хочу.

- Сподіваюсь, пощастить, - відповідаю я і насуваю верхній одяг, - Я з Мією, скоро повернемось.

- А мене з собою візьмете? – Андрій виходить в коридор і спирається на стіну,- Я вже від документів шалію трохи, провітритись не завадить.

Стинаю плечима і відповідаю:

- Я не проти, а Мія буде в захваті – збирайся.

Рушаємо дивною трійцею: руда мікро-хмаринка, довготелесий Андрій і я без підборів десь на пів шляху між ними обома – комедія, а не компанія. Ото дивне життя, вперше за довгі роки собі боти без каблуку купила, бо з песиком на шпиляках парком не набігаєшся. Зручні як капці! Обережнішою треба бути, бо не встигну оговтатись як на балетки перейду і знову на всіх знизу вгору дивитимусь. В процесі прогулянки ведемо спокійну бесіду, Андрій питає як мої справи, я розповідаю що вже маю пропозицію перейти у видання – все сталося як він і підказав, на вечірці почала, наступного дня в його офісі домовились. Мартин Данилович з того приводу не зрадів, звісно, та Оля на підміні в січні не осоромилась, всіма справами гарно опікувалась. Прощатися шкода, та поставився з розумінням, відпустив. Ще два тижні Олі справи передаватиму, допоможу їй асистентку знайти і піду видавницьку сферу опановувати.

- Впевнений, зі Степаном Володимировичем тобі буде комфортно працювати. Він не запальний, виважений, серйозний. І на сферу ЗМІ поглядає, тож засумувати не дасть, - промовляє Андрій тримаючи Мію за повідок.

- Головне, що до політики не ласий, - усміхаюсь я, - Не хочу на друге коло заходити.

- Щодо цього навіть сумнівів не май, чув від нього, що до того болота ближче необхідного підходити не хоче.

- А ти з ним добре знайомий? – питаю я.

- Не більше ніж з іншими, з ким контракти підписував. Він до виробників бумажної сировини дуже прискіпливий, та в нас суто ділові відносини склалися. Це з Мартином Даниловичем він заприязнився, бо має твій новий шеф схильність з майстрами пера товарищувати.

Прогулянка плавно перетікає у вечерю, діалог невимушений, легкий. Питаю як у нього справи, розповідає розлого, з деталями і жартами. Привид минулого пливе між нами маревом, не перехоплюю свої швидкі слова і ляпаю:

- Ну що, пішли в кімнату? – оце такої! Швидко виправляюсь, - Тобто, пішли по кімнатах?

Бігом посуд до машинки закидаю і тікаю до себе на підіймаючи очей, бовкаю лиш «На добраніч» наостанок. Щось це сусідство втрачає чіткі межі, треба уважніше слова добирати і частіше собі нагадувати, що він щойно стосунки розірвав, хоча й завів їх перебуваючи у шлюбі. Та винити його за це права не маю, хоч і дуже кортить. Але дистанціюватися складно - руда пухнаста дзиґа з першого разу хоче за звичку взяти ввечорі втрьох гуляти і щоразу літає між нашими кімнатами підбадьорюючи на швидкі збори. Ну як їй відмовити? Отак і ходимо тепер щовечора втрьох парком під невимушену бесіду. Та й вечеря якось в компанії смачніша. Коротше, намагаюсь не замислюватись, просто йде як йде. Згадую, що скоро у Алевтини Герасимівни День народження. Подругами не стали, але ж мене мати добре виховала, не те що її синочка, який мені навіть повідомлення не написав. Сама свекруха теж не набагато краща - видушила з себе краплю тексту: «Наші вітання. Бажаємо міцного здоров’я». От впевнена, що вона в останню мить слово «психічного» з повідомлення викреслила. Але не буду стервом невихованим, завітаю особисто із дарунком. Купую їй сертифікат парфумерного магазину, питаю чи буде вдома і в обід їду. Зустрічає доволі приязно, Михайло Потапович на секунду визирає з кімнати, киває і бігцем до свох фоліантів повертається. Іноді мені здається, що він взагалі не знає хто я така. Та вже й пізно знайомитись – ще трохи і зовсім чужими людьми будемо.

- Пішли чаю вип’ємо - я Празький спекла, - промовляє свекруха.

- Не крокембуш? – питаю я, та у відповідь на її здивований погляд виправляю, - Обожнюю ваш Празький, не відмовлюсь.

- А чого ти без Андрія приїхала?

- Та він мабуть ще на роботі, гадаю ввечорі навідається.

- Дивно. Разом живете, а нормально не спілкуєтесь.

Мовчу, нічого не пояснюю, як син її не посвячував у природу наших стосунків, то і я не буду. Та відчуваю - з неї хоче вирватись якась чергова заїложена «мудрість». Не помиляюсь, Алевтина Герасимівна глибоко зітхає і видає:

- Казала йому, що двічі в одну річку не війдеш, та не дослухався, мабуть, правду кажуть - старе кохання довго не іржавіє...

Ого, прям подвійне комбо сьогодні на одному подиху виголосила! Та далі розмова сама звертає на відсторонені теми, трохи про її наукову роботу, трохи про дослідження її чоловіка, дрібку про мої кар’єрні зміни. Дивує мене питанням, чиє то було рішення песика завести:

- Андрій сказав, що у спадок від знайомої отримав, - обережно відповідаю я, - Та деталей не знаю.

- Що за вигадка? Точно не у спадок, у наших сусідів заводчиків купив. Думала на подарунок комусь, але у нього лишилась. Потім вирішила, що собі ліки від самотності шукає, аж тут сказав що ви з’їхались.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍