Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

- Він жадібний, цей старий індик, - уїдливо сказав Роберто. – Нізащо не розщедриться.

- Але ж він власник корабля!

– Це не змінює його ставлення до нас. Він гадає, що й так нас утримує – цього досить. Твердить, що музика не потрібна... для справжнього чоловіка. Він хоче взяти мене у плавання матросом.

- У тебе талант, а нехтувати талантами не можна, - сказала Марго і обережно погладила хлопчика по голівці.

Хлопчик сприйняв ласку спокійно. Він стояв, опустивши голову, і Маргарита поправила його краватку - метелика, змахнула порошинку зі старенького тісного піджака.

- Добре, я піду, синьйорино. Мама веліла зайти до крамниці, купити крупи. Вона чекає...

- Добре, іди. І післязавтра приходь. Я проведу заняття в борг, якось потім повернете, — сказала Марго.

- Я спитаю у мами...

Він вийшов, акуратно прикривши двері.

Маргарита більше занять на сьогодні не мала. Вона пройшла порожніми коридорами, рипаючи половицями, віддала на вахті ключ старому Йову і поспішно попрямувала до виходу.

- Біжіть до свого женишка і нехай у вас буде спекотна нічка! – хрипко прокричав їй услід старий Йов.

- Киньте ви ці жарти! У вашому поважному віці вони недоречні! - вигукнула Марго.

- А груди ваші - голубки в гніздечках, - скрипучим голосом проспівав старий Йов й хижо посміхнувся.

- Не вам їх годувати й пестити, - в тон йому сказала Марго, прямуючи до дверей.

- Не звертайте на нього уваги, синьйорино, - сказала служниця Ліза, несучи відро. - Цей старий розпусник все життя провів на морях і не знав нікого, крім портових шлюх.

- Ротик прикрий, стара швабро, - сказав Йов.

***

Марґо не хотілося йти додому. Їй подобалося весняне небо, ніжні розмиті акварельні хмари. Їй подобався вітер, що ніс свіжі запахи весни, крутив флюгери на вежах.

Марго гуляла містом.

У порту морські хвилі здавались скляними, а біло-сині шапки снігу сповзали з дахів.

Біля причалу застиг, мов замок, красивий і величний вітрильний корабель. Поблизу здавалося, що його високі щогли упираються в небо.

Марго показали вхід до контори арматора Тассо – власника корабля.

Тассо мав велике обличчя, сережку у вусі і борідку клином. Товсті брови були насуплені.

Арматор довго вибивав трубку об камін, а потім промовив гучним голосом:

— Завдяки вам Роберто навчився грати. І цього вистачить. З весняною навігацією візьму його з собою – нехай звикає до моря, вчиться в'язати канати.

- Але він талановитий! - вигукнула Марго. – З хлопчика може вийти чудовий піаніст.

- Я з нього зроблю моряка! А ваші сонати та етюди потрібні сухопутним щурам. Прощавайте, синьйорино!

З сумом вийшла Марго з контори. Постояла біля моря і пішла до міста...

***

Вночі Марго прокинулася від відчуття, що хтось стоїть поряд. Вона розгледіла примарну постать з блідим виснаженим обличчям і скрикнула. Махнула рукою, ніби захищаючись. Фігура, плавно піднявшись, вдарилася об склепіння стелі і зникла.

Завіса впала з картини, і Марго знову накрила її.

Але це не врятувало дівчину від незвичайних сновидінь.

 Їй наснився тип у зеленому піджаку. На голові у нього був незвичайний убір – високий циліндр, оздоблений різнокольоровими кулями. В оці виблискував монокль.

Навколо росли фантастичні квіти. Незабаром це видіння стало зникати, бо Марго уві сні ворухнулася.

3.

Сьогодні вона відпрацьовувала вправу з однією дівчинкою. Учениця раз у раз робила помилки – у неї був поганий слух.

Маргарита дуже втомилася й пішла після уроку засмучена.

Надворі було гарно. Сонце викотилося, пофарбувало небо та землю лимонно-блакитним світлом.

Марго вирушила гуляти до міського парку.

 Біля фонтану Нептуна Марго зупинилася. Назустріч їй йшов чоловік, який здавалася невиразно знайомим.

Очі з сумом уважно оглянули Маргариту. Сеньйор зняв капелюха. Дівчина кивнула у відповідь.

Вона довго сиділа на лавці біля фонтану, згадуючи, де бачила цього пана. Вона помітила в його очах тугу й самотність.

Коли Марго повернулася додому, наполохана господиня запитала, чи добре їй жити у неї.

- Добре, - відповіла Маргарита, радіючи будь-якому спілкуванню. – Тільки  сни мені сняться страшні.

- Це кімната мого покійного сина, - зауважила господиня, сховавши очі.

Збентежена Марго запропонувала хазяйці допомогти у приготуванні вечері. Отримавши відмову, попросила пограти на фортепіано. Вона грала "Сонату до мінор" Скарлатті.

***