Леся Українка - Том 2

class="p">Крик розпачливий залунав на світі, Стовпи розбились, небо й земля впали, Повстала скрізь одвічна, давня тьма.

РАТКЛІФ

Якось бог сну поніс мене в країну,

Там верби смутнії кивали на вітання Зеленими та довгими руками,

Розумно квіти-сестри поглядали,

Лунали приязно пташині співи,

Собаки там брехали,— я пізнав їх,

І людські голоси мене вітали,

Мов друга давнього, однак те все мені Чужим здалось,— чужим, чудним та дивним. Перед сільським будинком гарним став я;

У серці щось озвалось, але думка Була спокійна, я струсив спокійно Собі з одежі порох подорожній.

Дзвінок озвався гостро, брама відчинилась.

Були пани та пані там, знайомих Чимало. Тихий смуток був усюди І скритий неспокій жахливий. Всі непевно Та з дивним жалем на мене зглядались,

Так аж у мене серце похололо,

Немов якусь недолю віщувало.

Стару Маргрету хутко я пізнав там,

На неї пильно глянув,— не озвалась.

«Марія де?» — спитав я.— Не озвалась,

Взяла мене за руку стиха й повела Через осяйні, довгії кімнати,

Там розкіш панувала й мертва тиша;

Аж ось прийшли ми в хату, і крізь сутінь Вона мені вказала, одвернувшись,

На постать, що сиділа на софі там.

«Се ви, Марія?» — запитав я. Дивно

Мені самому стало, що так твердо Я те промовив. Без луни, камінний Почувся голос: «Так мене звуть люд»!»

Я затремтів, пройнятий гострим жалем,

Бо то ж колись той гук,— глухий, холодний,— То був коханим голосом Марії!

А тая жінка в фіалковій сукні,—

Недбало вбрана, груди впалі, погляд Скляний, безтямний, те бліде обличчя Так дуже схудло, щоки помарніли! —

Ох, жінка та була колись вродлива,

Мов квітка гарна, любая Марія!

«Вас довго не було!» — сказала вголос,

З холодною та прикрою приязню.—

Ви вже не тужите, коханий друяїе,

Здорові, так поправились на тілі,—

Се вказує солідність!» — усміх солоденький їй затремтів на блідо-жовтих устах.

Не тямлячись, промовив я до неї:

«Мені казали, що ви заміж вийшли?»

«Ах, так! — покликнула, байдуже сміючись.— Поліно маю, шкурою окрите,

Дружиною назване; та поліно —

Поліном!» — тут безгучно, прикро засміялась. Холодний жах пройняв мені всю душу, Непевність узяла: чи се ж ті чисті,

Мов квітка чистії уста Марії?

Вона я* устала з місця, ухопила Кашмірну хустку і на плечі хутко Накинула, взяла мене під руку І повела через одкриті двері,

Геть повела, полями, чагарями.

Розжеврене, червоне сонце низько Спустилося, багряним світлом грало По деревах, по квітках і по річці,

Що віддалі велично протікала.

«Дивіться, як злотисте око плине В воді блакитній!» — крикнула Марія.

«Мовчи, нещасна!» — мовив я й побачив У сутіні якісь дивнії рухи.

З’явились постаті туманні в полі,

Пообіймались білими руками.

Зглядалися фіалки любо — і з жагою Одна до другої схилялися лілеї;

Палали рожі від кохання палу;

Гвоздики пахли і немов горіла;

У любих пахощах всі квіти потопали І тихі сльози радісні ронили.

«Любов! любов! любов!» — зітхали втішно. Метелики перелітали ясні,

Злотисті мушки грали співи ельфів,

Вітрець вечірній шепотів лагідний,

Дуби шуміли, тьохкав соловейко...

І серед співу, шуму, шепотіння Безгучним, мов бляшаним, голосом холодним Базікала змарніла жінка, йдучи поруч:

«Я знаю, як вночі велось вам в замку,

Та довга тінь для вас доволі добра,

Вона на все потакує й киває;

Блакитний плащ — то ангел, а червоний,

З мечем блискучим,— то ваш лютий ворог». Речей багато дивних та строкатих Вона провадила, а далі сіла,

Втомившися, на лаву, вкриту мохом,

Що там стояла під високим дубом.

Ми сіли поруч, смутні та мовчазні,

Одно на одного дивились і смутились.

Дуб шелестів, мов смертнеє зітхання.

Глибокий жаль лунав у співі соловейка.

Та впав червоний промінь через листя,

Заграв Марії на блідім обличчі,

І запалав той нерухомий погляд,

І давнім любим голосом спитала:

«По чім ти взнав, що я така нещасна?

Читала те в твоїх я диких співах».

Стис мені серце холод льодовий, жахнувсь я Мов у своїй прийдешності побачив Я божевілля, розум потьмарився,

І від тяжкого жаху я прокинувсь.

З ПОДОРОЖІ ДО ГАРЦА

ПРОЛОГ

Фраки, шовкові панчішки, Рукавці блищать гарненько, Гречні речі, залицяння,—

Ох, коли б їм ще серденько 1

Серце чулее у грудях,

В серці щирі почування...

Мене мучать їхні речі Про нещиреє кохання.

Я піду собі у гори,

Там стоять хатки тихенькі, Вільно дихають там груди,

Віють вітри там буйненькі.

Я піду собі у гори,

Темні сосни там стрункії,

Спів пташиний, шум струмочків, Хмари гордії прудкії.

Прощавайте, ясні зали,

Ви, панове й пані ясні!

Сміючись, на вас я гляну,

Як зійду на гори красні!

НА ГАРДЕНБЕРГУ

Давні сни мої, повстаньте!

Серця брамо, відчинись! — Красні співи, сльози туги Дивно з серця полились.

Я піду між ті ялини,

Де джерело виграва,

Де олені горді ходять,

Де мій любий дрізд співа.

Я зійду па тії гори,

На ті бескиди стрімкі,

Де на замку на руїнах Грають промені палкі.

Там я сяду собі тихо

І згадаю ті часи,—

Давніх лицарів хороших,

Час минулої краси!

Он майдан поріс травою, Гордий лицар там стояв;

Він, найдужчих подолавши, Надгороду з бою взяв.

Плющ повивсь по тім балконі, Де вродливиця була,

Що й такого переможця Поглядом перемогла.

Переможця і вродливу Поборола смерть бліда,—

Той сухий з косою лицар Всіх додолу поклада!

ПАСТУХ

Так! пастух у полі — владар, Трон йому — гора крута, Сонечко над головою —

То корона золота.

У ногах у нього вівці,

Мов підлесники двірські, Двораки його — телята, Гордовиті всі такі.

Козенята — то актори,

А пташки та корови,

З сопілками та з дзвінками,— То музики дворові.

Все бринить, співа так любо І так любо гомонить Джерело та бір сосновий,— Що король здрімавсь на мить.

А тим часом мусить править Вірний пес, міністр його, Люто бреше він, луна йде Геть від галасу того.

Сонний владар промовляє: «Влада ся така тяжка!

Я волів би дома бути,— Королева там чека!

Там я голову владарну їй на ручки покладу,

В королеви ясних очах Царство все моє знайду!»

НА БРОКЕНІ

Сонце ледве променіє,

І на сході вже світає,

А верхів’я гір, як в морі,

У тумані потопає.

Якби мав я скороходи,

Я б помчав, як вітер, прудко Через дальнії верхів’я До хатинки любки хутко.

Одхилив би я запони Біля ліжечка дівчини,

Стиха чоло цілував би І ті устонька-рубіни.

І промовив би ще тихше На лілейне ушко любці:

«Мила,