Леся Українка - Том 2

се — життя! лиш вічнеє, страждання, Прощання вічне, вічне розставання!.. Чом ти мене у серці не сховаєш?

Чом поглядом навік не затримаєш?

71

Ми їхали вдвох цілу нічку У темнім почтовім ридвані, Сміялись собі, жартували, Провадили речі кохані.

Та як ми після здивувались Над ранок, моя ти єдина!

Сидів проміж нас подорожній, Амур — та сліпая дитина.

74

Як будеш дружинонька шлюбна моя, То можеш ти з .того радіти,—

Весело живи, у всім воля твоя,

У всім тобі буду годити.

Чи лаяти будеш мене, а чи бить,

Я все теє буду терпіти,—

Коли ж моїх віршів не будеш хвалить, То годі укупі нам жити!

77

В молодії давні літа Від кохання без привіта Я палав не раз;

Дорогі тепера дрова,

Згас вогонь, душа здорова, Далебі! от се й гаразд!

Красна імобко, не журися! Нащо сльози? схаменися!

Так роби, як я:

Ти живи, поки живеться,

А журбу забудь,— минеться! Далебі! та й будь моя.

78

Ти на мене ворогуєш?

Так змінилася відразу.

Буду скаржитись на тебе Перед світом за образу.

Ох ви, устонька невдячні, Нащо ж ви лихе казали На того, кого так щиро Що день божий цілували?

79

Ох, се знов ті самі очі,

Що колись мене вітали.

Знов уста ті самі любі,

Що так мило цілували!

Знов той самий голос чую, Що мені й по ночах снився! Але я вернувсь додому Не такий, як був,— змінився.

Ті хороші білі руки Знов кохано обіймають,

Та в моїм серденьку глухо, Поцілунки не діймають!

82

По валах у Саламанці Тихий вітер повіває,

Літнім вечором зо мною Люба донна походжає.

І її стрункую постать Мої руки обіймають,

Мені чутно, як зітхання Груди горді їй здіймають.

Понад нами в темних липах Вітер шепче полохливо,

Сни лихі бринить струмочоі{ Таємничо і журливо.

«Ох, sennora! серце чує,—

Хутко маю мандрувати,

І по мурах саламанських Більше нам не походжати!»

84

Я бачу, що ти вже мене покохала,

По очах, по мові я теє пізнав;

Коли б твоя мати при нас не стояла, То я б поцілунка від тебе дістав.

Ранесенько завтра я місто покину,— Далеко жене мене доля моя;

В вікні я побачу русяву дівчину, їй щиро вклонюся, відходячи, я.

<Т/

85

Над горами сонечко сходить з-за гаю, Отари женуть... Тихий ранішній час. Ти, любко моя, моє сонце, мій раю, Коли б я побачив тебе ще хоч раз!

Біжу під віконце дівчиноньки швидко.. «Мандрую! прощай, моє щастя ясне!» Даремне! в віконці дівчини не видко, Ще спить... і у сні, може, бачить мене?

Тихо в полі, гай темніє,

Наступає літній вечір;

Злотий місяць в синім небі Любим промінням леліє.

Десь блищить водиця тиха,

Край струмка цвірчить десь копик, Чутно плескіт у струмочку,

Чутно, як хтось дише стиха.

У струмочку ельфа красна Там купається самотня,

І блищить при місяченьку її постать біла, ясна.

88

Темна нічка на дорозі,—

Я втомивсь, болить серденько; — Тихий промінь благодатний Ллє на землю місяченько.

Любе місяця сіяння Прожене темноту ночі,

Стихнуть в серденьку страждання, І роса умиє очі.

89 [,

Смерть — се ніч спокійна, тиха,

А життя — се день гарячий;

Вже темпіє, я втомився:

Вдень прийняв немало лиха.

Я в садочку започую,

Там виводить соловейко Голосні кохання співи,

Я крізь сон його почую...

СВІТОВА ТЬМА

Прилинув Май у промінні злотистім З шовковим леготом та пахощами зілля,

І вабить люд до себе білим цвітом Та синіми очицями фіалок,

І розстила квітчастий ярий килим, Затканий промінням і ранньою росою;

До себе кличе Май людей коханих.

На перший поклик люд блідий виходить; Панове одягають літні вбрання,

Святкові, з гудзями, що сяють ясно;

Всі панії в невинну біль убрались; Молодики вусок весняний крутять; Хвилюють і тремтять дівочі груди,

Міські поети пхають у кишені Папірчик, олівець й лорнетку;— і в нестямі Біжить за місто геть юрба моторна,

І по зеленому розходиться моріжку, Дивується, як пишно гай розрісся,

Яка там сила дрібних квіточок,

Як любо ллються співи пташечок,

Який ясний намет блакитний неба!

Прийшов до мене Май. Він стукнув тричі До мене в двері і гукнув: «Я Май,

Ходи, блідий співець, я поцілую!»

Дверей не відімкнув я і гукнув:

«Даремне вабиш, мій лукавий гостю!

Я придививсь до тебе, придививсь,

Я вглядівся у світову будову Занадто близько й глибоко,— пропали Всі радощі, на серці вічна туга.

Я крізь кору камінно-тверду бачу Людські оселі і серця людськії —

І бачу там брехню, нікчемність, лихо. На всіх обличчях думки я читаю,—

Все бридкі. Крізь дівочу соромливість Я бачу, як тремтить жага таємна;

На думній гордій голові юнацькій Вбачаю я строкату шапку блазня; Потвори тільки та безсилі тіні Я бачу на землі сій, і не знаю,

Чи се шпиталь, чи дім для божевільних. Стару сю землю я наскрізь проглянув, Немов кришталь, і бачу там страхіття, Даремне Май його зеленим рястом Покрити хоче. Я там бачу мертвих. Вони лежать у тісних домовинах, Згорнувши руки і одкривши очі,

У білих шатах і з блідим обличчям,

І черви по виду у їх плазують.

Я бачу, син з коханкою сідає,

Знічев’я на могилу свого батька; Глузуючи, щебечуть соловейки, Всміхаються єхидно тихі квіти, Порушивсь у могилі мертвий батько,— Тремтить сира земля від жалю, болю.

Ти, бідна земле, біль твій розумію! Пекучий пломінь бачу в твоїх грудях,

Я бачу — з жил невинно кров тече,

Я бачу, як одкрились твої рани,

І вибухнули дим, огонь і кров.

Я бачу, горді велетні, твої синове,— Одвічне плем’я,— повстають з безодні, Червоні світочі в руках палають; Залізнії драбини наставляють І дико пруться на небесний бенкет.

Малі потвори чорні лізуть вгору. Тріщать і падають злотисті зорі.

Завісу золоту рука зухвала Зірвала з божого намету,— заридали І впали ниць всі ангели святії.

І сам господь поблід на свому троні, Зірвав корону з голови і кинув.

А дика юрба ближче наступає.

І кидають всі велети на небо Червоні світочі; потвори б’ють Огнистими бичами янголяток,

Що гнуться і звиваються від болю, Потвори ж їх за кучері хапають.

І бачу там я ангела мого,

З обличчям гарним, і з ясним волоссям, І з вічною любов’ю на устах,

В блакитних очах вічная лагідність.

Аж ось бридке, страшенне потороччя Блідого ангела мого схопило І з реготом поглянуло на його,

І стиснуло раптово у обіймах...