Леся Українка - Том 2

всі вихваляли!

38

Люди! не глузуйте з чорта,—

Хвилька людськеє життя,

А довічнеє прокляття —

Не химера то пуста!

Люди! всі довги платіте,— Довге людськеє життя, Довго прийдеться вам набір Брать, як перше, без пуття.

40

Були ми маленькими дітьми,— Веселеньких пара діток;

В курник заберемось, бувало, Сховаємось там у куток.

Після й заспіваєм, як півень; Хто-небудь іде до хліва,—

От ми: «Кукуріку!» — він дума На нас, що то півень співа.

В дворі нашім скриня стояла,

Ми вбрали папером її,

І хату порядну зробили Собі ми із скрині тії.

Старая сусідська кицька,—

Ото у нас гість був такий;

Її ми вітали й низенько Вклонялись, мов пані якій.

Питали її про здоров’я,

Чи все в неї вдома гаразд;

Ох, потім прийшлося про теє Питать старих кицьок не раз!..

Ми часто собі, мов старії, Поважну розмову вели Про те, як то все було краще,

Як ми молодими були,

Про вірність, любов і про дружбу, Що все те зо світу зника,

Що грошей пемає, а кава Тепер дорогая така!..

Минули забави дитячі,

Все гине й не вернеться знов,— І гроші, і світ, і часи ті,

І вірність, і дружба, й любов!

42

Наче промінь місяченька Крізь серпанок хмар блищить, Так для мене сяє завжди Ясний спогад з темних літ.

Гордо ми пливли по Рейні І дивилися згори,

Як палав зелений берег Од вечірньої зорі.

Біля милої сидів я, Думки-гадоньки гадав,

Золотий, рожевий промінь Бліде личко цілував.

Любі співи, бренькіт лютні,

Все раділо, все цвіло!..

Ох, тоді синіше небо,

Серце кращеє було!

Все зникало, наче в казці: Місто, гори, поле, гай;

Я лиш погляд ясний бачив,—

В любих очах був мій рай.

45

Не дивуйте мені, люди,

Що струна гіркої туги Ще й тепер бринить виразно, Хоч завів я співи другі.

Ось пождіть, замовкне хутко Ся луна журби сумная,

І в загоєному серці Зацвіте весна новая.

Пора вже мені добрий розум вернуть, Дурниці свої забувати,

Мені вже обридло актором тим буть,

З тобою комедію грати.

Мальовані дивно куліси я мав,

У стилі зовсім романтичнім,

Мій лицарський плащ ясно злотом блищав, І був я в настрою величнім.

Хоч я схаменувся тепера зовсім,

Дурну тую гру покидаю,

А все почуваюсь нещасним таким,

Мов досі комедію граю.

Ой леле! жартуючи, я розказав Найщирші свої почування.

Я з смертю в грудях гладіатора грав,

Що смерть удає для втішання.

48

Серце! доля ще не вмерла,

Згине ся пора сумна,

Все віддасть тобі весна,

Що зима колись пожерла.

Ще зосталося немало!

Сей широкий пишний світ,

Сей краси весняний квіт,—

Все твоє, щоб ти кохало!

50

Любко, се для тебе згуба,

Сам про те я мушу дбати,

Щоб не дати твому серцю Від кохання запалати.

Я про тее, дбаю щиро,

А однак не раз благаю,

В думці криючи благання: «Покохай мене, мій раю!»

51

Як уночі на ліжку Лежу я в подушках,

Все красне, любе личко Стоїть мені в очах.

І ледве-ледве очі Закрию в тихім сні,

Прилине люба постать І стане при мені.

Зникає сон над ранок,

Не гине постать з ним;

І вдень її ношу я У серденьку моїм.

53

Хай надворі вітер грає, Завірюха завиває,

Снігом кидає в вікно:

Се для мене все одно,—

Бо на серці весна-красна,

В ньому любки постать ясна!

54

Хто благає матір божу,

Хто святих Петра і Павла,

Я ж одну благаю тільки — Сонце ясне, любку гожу:

«Будь до мене прихильніша, Дай розкоші, поцілунків!

Ти, з дівчат найкраще сонце, З сонців дівчина ясніша!»

Ти все не дозволяєш Побути при собі,

Від мене ти втікаєш,

Бач — ніколи тобі.

Кажу я про шалене Кохання, розпач, сум,

А ти глузуєш з мене, Вклоняєшся на глум.

Ще гірш тим роздражнила Кохання запальне,

А потім не схотіла Поцілувать мене.

Та не гадай, що згину Я від твоїх образ;

Ох, ні, моя єдина,—

Приймав я се не раз!

58

Сапфіри оченьки твої,

Кохані очі милі,—

Щасливий тричі був би той, Кому б вони зоріли.

Твоє серденько — діамант, Воно промінням грає,— Щасливий тричі буде той,

Для кого запалає.

Рубіпи устонька твої,

Немає краще в світі,— Щасливий тричі буде той,

Хто буде їх любити.

Щасливий він!.. Коли б я знав, Де я його спіткаю,—

Кінець би щастю положив, Зустрівши в темнім гаю.

Я тобі на вірність клявся, До серденька пригортав,

В сіті власні я попався І за правду жарт прийняв.

Як покинеш в сю хвилину Ти мене хоч би на жарт,— Я застрелюсь, я загину,

Бо без тебе жить не варт!

61

Давно вже я збожеволів Від думок-гадок вдень і вночі, Тепер згубили вже зовсім Мене твої кохані очі.

Де не піду я, всюди твій Розумний, любий погляд сяє,— Не думав сам я, що моє Серденько ще раз покохає.

62

Сьогодні у них товариство,

У вікнах усюди вогні.

Я бачу коханую постать Високо у яснім вікні.

Не видко тобі, що в темноті Стою під віконцем твоїм,

Не видко тобі, що повстало У темнім серденьку моїм.

Розіб’ється темнеє серце, Кохання розіб’є його, Тремтить воно, кров’ю облите, Ти ж мила, не бачиш того.

Я прагну усю мою тугу В єдинеє слово зложить,

Я дам його вітру дзвінкому,

Хай весело з вітром летить.

Для тебе, моя ти єдина,

Те слово сумне забринить,

Бринітиме кожну хвилину,

Бринітиме кожную мить.

Коли ж ти темненької ночі Закриєш очиці ясні,

То слово моє ти почуєш В глибокому, тихому сні.

64

В тебе й діаманти, і перли,

І все, що бажаєш собі,

Ти маєш чудовії очі,—

Чого ж іще, любко, тобі?

Про тії чудовії очі Пісні я складаю мої,

Складаю я вічнії вірші,—

Чого ж іще, любко, тобі?

За тії чудовії очі Я гину тепер у журбі,

Зовсім мене ними згубила,—

Чого ж іще, любко, тобі?

69

Я з вами розстався у літнюю спеку, Побачився знову у лютій зимі;

Тоді ваше серце горіло-палало,

Тепер ви спокійні, холодні, німі.

Знов з вами розстанусь, знов потім побачусь, І холод, і пал вам у серці замре,

Пройду я байдуже по вашій могилі,

І серце моє буде вбоге й старе.

70

Я з нею розстаюся, я її покину,

Вона ж мене так пестить, обіймає!

Я б так хотів зостатись хоч на днину, Та з кіньми вже товариш дожидає.

І