Леся Українка - Том 2

їй вартова;

Увесь у червоному хлопець Рушницю свою набива.

Він ходить; по сталі рушниці Проміння іскриться ясне;

Він честь віддає мені нею,— Ох, краще б застрелив менеї

Ніч, дощ і негода страшенна,

На небі нема ні зорі;

Я мовчки по гаю мандрую,

А вітер шумить угорі.

Тремтить якийсь вогник здалека,— Се, певне, в хатині лісній;

Мене той вогонь не привабить: Неприязно в хаті сумній.

Стара і сліпа там бабуся На кріслі понуро сидить,

Так тихо сидить, мов камінна,

Ні слова не мовить, мовчить.

Метушиться в хаті, кленучи,

Рудий карбівничого син,

Об стіну рушницею кида І люто регочеться він.

Дівчина пряде, і на кужіль Все котяться сльози дрібні;

Собака вищить і, тремтячи, Прищуливсь до ніжок її.

8

Дівчино, рибалонько люба,

Човенце сюди приверни,

Ходи сюди, сядь, поговорим,

Дай рученьку білу мені.

До серця мого пригорнися,

Не бійся так дуже мене,

Щодня ж ти ввіряєшся морю,

А море і дике, й страшне!

У серці моїм, як і в морі,

Є бурі й прибої страшні,

Але й прехорошії перли В йому спочивають на дні.

Над морем зійшов місяченько, Поблискують хвилі сріблом;

Я любку мою обіймаю, Серденька тремтять нам обом.

Я тихо сиджу, мене люба, Кохана в обіймах держить. «Що чуєш ти в гомоні вітру? Чого біла ручка тремтить?»

«Ох, друже, не вітру то гомін! То співи русалок лились,

Мої то співали сестриці, їх море пожерло колись...»

12

Вітер смерчі білі, страшні Із води зриває,

Вітер хвилю б’є та крутить,

Та шумить-ридає.

З неба темного невпинно Ллється дощ без краю,— Певне, нічка затопити Моренько бажає.

Он сидить на щоглі чайка, Скиглить-галасує,

Б’ється крильми і страшнеє Горенько віщує.

13

До танцю вітер грає,

І свище, і луна...

Гей-гей, як плига човник! Весела ніч, бучна!

Живії гори-хвилі,

А море гомонить,

В ногах безодня чорна,

Вгорі туман стоїть.

Молитви, клятьба... стогін В каютах скрізь загув.

До щогли я тулюся.

«Коли б я дома був!..»

14

Вже вечір. На морі так темно, Все море в туман повилось;

А хвилі шумлять так таємно, Щось білеє з хвиль тих знялось.

Русалка з води виринав,

Сідає край мене вона;

І тяжко русалка зітхає,

Тремтить її шата срібна.

Мене пригорта і цілує,

До болю в обіймах стиска, Занадто вже щиро милує Вродлива дівчина морська.

«Я чуло тебе пригортаю,

Я міцно тебе обняла,

В обіймах зогрітись бажаю,— Холодна вечірняя мла».

У сутіні хмарної ночі Щораз блідий місяць зника; Смутніють щораз твої очі, Вродлива дівчино морська.

«Смутніш вони бути не в силі,

Бо й так вже вільготні й сумні,— То крапля із синьої хвилі Зосталася в очах мені».

Як чайка там скиглить та в’ється! Як море шумить та гука!

Чого твоє серце так б’ється, Вродлива дівчино морська?

«Ох, б’ється воно невгамовно Те серце моє навісне,—

Кохаю тебе невимовно,

Ти, любе створіння земне!»

16

Вечірні промені ясні По хвилях миготіли,

Біля хатини самотні,

Мовчазні ми сиділи.

Все море вкрили тумани,

Вгорі чайки кружляли;

А сльози милої дрібні З очей на руки впали.

І я навколішки упав,

На сльози ті дивився,

Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.

Мені жаль-туга навісна Так палить душу й тіло,

Та безталанниця сумна Мене слізьми струїла.

20

Я знов по сьому місті йду На вулицю знайому,

В сім домі любая жила,

Як пусто, глухо в йому!

Ох, давлять вулиці тісні!

Будова вся похила,

Здається, пада на мене!..

Геть! бути тут несила!

21

Знов прийшов я до того будинку, Де вона присягалась колись;

Де кохана зронила сльозинку, Там гадюки тепер завелись.

Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають.

Колись моя люба в сій хаті жила; її вже немає, її тут не знають,

Оселя ж лишилася та, що й була.

І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся І в розпачі руки ламає свої;

Ось місяць його освітив,— я жахнувся: Обличчя і постать у нього — мої!

Ти, марище бліде! ти, тінь моя власна!

Нащо мене дражниш коханням моїм?

І так не забута година нещасна,

Як серцем я рвався на місці отсім!

24

Дівчина спить тихо в кімнаті,

А місяць промінням тремтить;

В садочку дивний якийсь голос Співає і тихо бринить.

«Погляну я в теє віконце,

Що там у садку за дива?»

То ж мрець там стоїть під віконцем,

У скрипочку грає й співа:

«Танок ти мені обіцяла,

І слово зламала в той час;

На цвинтарі в нас вечорниці,

Ходи ж танцювати до нас!»

Дівчину той спів пориває І вабить з кімнати її,

Мара її далі провадить,

Пісні їй співає свої.

І грає, й співає, і скаче,

Кістками мара стукотить,

Кива головою, а череп При місяці прикро блищить.

Стою я у мріях непевних,

Дивлюсь на поличчя твоє,

І любе обличчя неначе Живе на малюнку стає.

На устоньках усміх з’явився,

Той усміх коханий, дивний,

І сльози на очах заблисли,

І погляд той самий смутний.

Я глянув,— з очей полилося Сліз гірких джерело сумне...

Ох, досі не можу повірить,

Що ти вже не любиш мене!

26

Ох, я нещасний Атлас! цілий світ, Світ цілий туги мушу я носити.

Вагу ношу незмірну. Розіб’ється Вже хутко серце в грудях.

Ти, горде серце, ти сього бажало!

Ти щастя прагнуло, без міри щастя, Чи туги,— теж без міри. Горде серце, Тож досить маєш — туги!..

31

Надворі негода страшенна,

Сніг, дощ, лютий вітер гуде;

Сиджу край вікна я, дивлюся: Немов хтось у темряві йде.

Блищить одинокеє світло І в темряві тихо зника,

З ліхтариком, певне, додому Іде стара ненька яка.

Я думаю, масло та яйця Несе вона в коші, муку.

Спече пиріжок, нагодує Свою величеньку дочку.

Дочка лежить дома на кріслі І жмурить очиці свої;

Злотистії кучері впали На личенько гарне її.

32

Гадають усі, що я сохну Та в’яну в коханні-журбі,

Так люди гадають,— нарешті І сам я гадаю собі.

Ти, любко моя винозора,

Скажу тобі тільки одно:

Мені те кохання безкрає Розшарпало серце давно.

Б своїй одинокій хатині Собі я кажу се не раз,—

Як тільки ж тебе я побачу,

Зникають слова мої враз.

Вже, певне, слова мої щирі Тримає злий янгол який;

Ох, я через янгола того Тепер безталанний такий!

36

Як я про свою говорив вам печаль,

То ви позіхали й мовчали;

Коли ж в красні вірші убрав я свій жаль,

О, як тоді