Леся Українка - Том 2

class="p">Там гуки чудові лунали І млистий таночок лелів.

Так любо ті гуки бриніли,

Леліли таночки дивні,

Та геть нас відносили хвилі, Плили ми по морю сумні.

45

Блискучого літнього ранку Ходжу я по свому саду.

Квітки розмовляють, шепочуть,

А я, я мовчазний іду.

Квітки розмовляють, шепочуть, Благає їх погляд смутний:

«Не гнівайсь на нашу сестричку, Блідий чоловіче, сумний!»

46

В розкішній красі таємничій Сіяє кохання моє І тихої літньої ночі Страшні, дивні мрії снує:

«В заклятім саду походжають Коханці смутні, самотні;

Тремтить ясний місяць промінням, І чуть соловейка пісні.

Дівчина, мов постать камінна, Навколішках лицар стоїть.

Аж ось дикий велет надходить, Дівчина злякалась, біжить...

В крові пада лицар додолу Додому йде велет страшний...»

Як буду в могилі лежати,

Кінець буде казці чудній.

47

Вони мене дражнили, До серця дійняли, Одні тим, що любили, Другі тим, що кляли.

Вони мені до всього Отрути долили,

Одні тим, що любили, Другі тим, що кляли.

Котра ж мені найбільший Шаль серцю завдала,—

То тая не любила Мене і не кляла!..

50

Всі за чаєм сиділи й розмову Про любов між собою вели. Естетичні були всі панове,

Папії надто чулі були.

«Розумію — кохать платонічно!» — Мовив радця, страшний, як мана. Усміхнулась madame іронічно, «Ох!» — зітхнула тихенько вона.

Пастор вкинув до того зважливо: «Не повинна любов буть палка:

Для здоров’я се дуже шкідливо». «Як се?» — тихо спитала дочка.

А графиня зітхнула важенько:

«Ох, кохання — жага запальна!»

І баронові потім зграбненько Подала склянку чаю вона.

За столом було місце маленьке,

Не було ж тебе, любко, там знов.

Як гарненько, моє ти серденько, Розказала б ти їм про любов!

53

Якось був я в чулім настрою, Зійшов на шпилечок, там став.

«Ох, чом я не пташка маленька!» — Раз по раз я тяжко зітхав.

Чому я не ластівка прудка,—

Тоді б я, кохання моє,

Прилинув і звив би кубельце Аж там, де віконце твоє.

Коли б же я був соловейком,

До тебе тоді б прилітав І любо на липі зеленій Щоніченьки я б щебетав.

Чому я не гава дурная,—

На серце тобі я б припав,—

Адже ти кохаєшся в гавах,—

То й я б, може, щастя дістав.

54

Крізь сон колись тяжко я плакав, Що вмерла ти, снилось мені; Прокинувся потім, а сльози З очей все котились дрібні.

Я плакав крізь сон,— мені снилось, Що сам я без тебе зостав; Прокинувся потім і довго Я тяжко і гірко ридав.

Я плакав крізь сон,— мені снилось, Що знов ти кохаєш мене;

Прокинувсь — і знов полилося Сліз гірких джерело сумне.

56

Щоночі у сні бачу, мила, тебе З привітним на устах вітанням І кидаюсь я тобі, мила, до ніг З гірким, безнадійним риданням.

На мене журливо так дивишся ти, Хитаєш собі головою,

І котяться з ясних твоїх оченят,

Мов перли, сльоза за сльозою.

І тихеє слово я чую твоє,

Букет з кипарису приймаю. Прокинусь — букет з кипарису зника, А слово твоє забуваю.

В гаю шумить вітер осінній,

Так холодно, вогко вночі...

Я їду самотній по лісі,

Закутаний, в темнім плащі.

Як швидко я їду, так швидко Вперед моя думка летить,

Туди вона весело лине,

Де милої хатка стоїть.

Ось брешуть собаки... от слуги Виходять мене зустрічать

Зо світлом. Біжу я в господу,

По сходах остроги бряжчать.

В кімнатці, у килими вбраній,

Там пахощі милі, тонкі,

Там люба мене дожидає,—

Лечу я в обійми палкі.

Шумить вітер листом дубовим,

І дуб промовляє мені:

«Мандрівцю дурний! чого хочеш?

До чого ті мрії дурні?»

60

Бог сну поніс мене у замок десь заклятий, Там душні пахощі і світочі ясні,

Людей там хвилі, гурт швидкий, строкатий, Мов лабіринти — ходники тісні.

Шукають всі дверей, щоб вийти з хати,

І ламлють руки, всі спотворені, страшні. Напни та лицарі йдуть щільною юрбою, Мепе самого теж потяг той гурт з собою.

Зненацька сам зоставсь я і дивую,

Як швидко зник той гурт мені в очах.

По ходниках я сам блуджу, мандрую,

А стіпи хиляться... Мепе взяв страх!

Я на погах немов кайдани чую,

А серце стиснув розпач, сум і жах...

Аж ось на двері я натрапив сам.

Туди! скоріше!.. Боже! хто се там?

Ох, се ж кохана! двері заступає,

Шаль на устах, від туги вид змарнів.

Я кинувсь геть,— рукою милая махає.

Чи осторога то мені? чи гнів?

Але їй в очах світло любе сяє.

Мені той погляд серце так вразив,

Так дивно, так поважно погляд той світився, І разом з тим так мило!., я збудився.

61

Була холодна північ та німа,

А я блукав дібровою з нудьгою; Прокинулись дерева всі од сна І жалібно кивали головою.

62

Похований той на розпутті,

Хто сам себе вбив, і журлива Блакитная квітка зросла там,—

То квітка гріха нещаслива.

Холодної, тихої ночі Стою і зітхаю журливо,

При місяці тихо леліє Та квітка гріха нещаслива.

63

Де я не гляну, всюди очі Темнота чорна застилає,

Бо зникли оченьки дівочі,

Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі Коханая краса велична,

Скрізь — дикії страшні простори... Прийми мене ти, ніч одвічна!

Всі давні та прикрії співи,

Всі мрії тяжкії, страшпі Я хочу тепер поховати Навіки в великій трупі.

В трупі я сховаю багато,

А що — се моя таїна.

Немов Гейдельберзьке барило,

Ще й більша буть має труна.

І мари потрібні для неї Із дощок, міцні та тяжкі,—

Як довгії вулиці в Майнці,

Повинні буть довгі такі.

І велетів треба дванадцять Кремезних та дужих кликнуть,

Як той Христофор святий в Кельні На Рейні,— такі мають буть.

Вони понесуть домовину І спустять у море її,—

Велика ж потрібна могила Такій величезній труні.

Чи знаєте ви, чого буде Труна та велика й важка? — Кохання моє в неї ляже І вся моя туга тяжка.

ПОВОРІТ ДОДОМУ (Heimkehr)

З

Сумне моє серденько трудне,— Довкола все раде весні;

Стою, прихилившись до липи, На замковій стрімкій стіні.

Глибоко в долині блакитна Спокійная річка біжить;

Там хлопчик пливе у човенці, Закинувши удку, й свистить.

Довкола розкинулись мило Барвисті дрібні береги, Домочки, й садочки, і люди, Отари, і луки, й луги.

Дівчата перуть собі хустя, Веселий їх гурт гомоЬить;

З лотоків летять діаманти, Млиновеє коло шумить.

Он сіра старезна в’язниця, Хатина при