Леся Українка - Том 2

мене, те говорять мені Сі коханії уста-рубіни;

Але дай поцілую ті уста знадні,

То забуду всі прикрі хвилини!

13

Цілуй, а не клянись мені!

Не вірю я в слова зрадні!

Слова солодкі,— та хотів Я б поцілунків замість слів:

Я маю їх, то й вірю їм;

А слово?., слово — порох, дим! Клянись, клянись, кохана, знов!

На слово вірить я готов!

Схилю голівоньку свою До тебе — й вірю, що в раю.

Я вірю, мила, вірю знов,

Що більш ніж вічна ся любов!

14

На оченьки милої любки дивні Я гарні складаю канцони,

На устонька милої любки дрібні Складаю найкращі терцини;

На щічки хороші її чарівні Складаю чудовії станси,

Якби ж було серце в дівчатка мого, Хороший сонет би зложив на йогої

16

Ти скажи мені, кохана:

Чи не мрія ти ясна,

Що співцеві в літню днину В думці сміливій зрина?

Але ні! уста такії,

Очі любі, чарівні,

Сюю гарну, милу вроду,— їх співець не змислить, ні!

Упирі та василіски,

Змії, страхи, ящірки,

Всі дива страшної казки —

От співцеві сни палкі,

Але ти, твоє лукавство,

Личко, погляди твої,—

І зрадливі, і лагідні,— їх співець не змислить, ні!

18

Не жаль мені, хай серце розіб’є Загублена любов! хоч промінь б’є Круг тебе з самоцвітів,— не жалкую: Я бачу твого серця ніч тяжкую.

Давно се знаю. Бачив я у сні:

В тім серці ніч,— не промені ясні;

Те серденько гризе змія страшенна!.. Я бачив, любал, що ти нужденна.

19

Так, ти нещасна! і не жаль мені. Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,

Поки розіб’є смерть серця сумні,— Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.

Я бачу, погляд твій палає від погорди, Усмішка на устах немов змія, Здіймаються високо груди горді,— Одна нещасна ти, нещасна, як і я.

Усмішка гостра, а однак сумна,

І гасне погляд твій, од сліз, мабуть,

А в гордих грудях рана потайна,— Обоє, люба, ми нещасні мусим буть!

20

Сопілки й сурми грають,

І скрипочка заводить;

Ох, то ж моя кохана Танок весільний водить!

Там бубни й джоломійки Бринять, дзвенять, лунають;

Там добрі янголята І стогнуть, і ридають...

21

То ти вже про те і не згадуєш, ні,— Що серце давно віддала ти мені?

Те миле й зрадливе серденько своє! — Чи в світі миліше й зрадливіше є?

Забула й кохання моє в одну мить?

І тугу, що й досі серденько гнітить? Що більше: кохання чи туга моя?

Обоє безмірні,— лиш те знаю я!

23

Чого так поблідли ті рожі ясні, Скажи, моя люба, мені?

Чого у зеленій траві запашні Блакитні фіалки — сумні?

Чого жайворонок так сумно співа Та жалібно в небі яснім?

Чого пахне так запашная трава, Немов погребовий той дим?

Чого навіть сонце не гріє мене,

А прикро так світить на діл?

Чого на землі все смутне і страшне, Мов сумнеє поле могил?

Чого мені тяжко, вмираю немов? Скажи, моє щастя ясне!

О мила, коханая любко, промов, Чого покидаєш мене?

25

Співав соловейко, і липа цвіла,

Всміхалося сонце, скрізь радість була;

А ти цілувала мене, обіймала І так до тремтячих грудей пригортала...

Кричав чорний ворон, і лист опадав,

І сонячний промінь так прикро блищав; «Прощай!» — ми сказали.— Холодне

прощання! — Ти гречно вклонилась на гречне вітання.

26

Колись ми з дівчиною двоє кохались, Одначе поводились завжди гаразд;

Не раз «в чоловіка та жінку» ми грались,— Ні сварки у нас не було, ні образ.

Ми з нею удвох жартували, втішались,

Та все цілувались собі, милувались. Пустуючи так, немов діточок двоє, «Ховатись» ми здумали в лісі та в полі,—

І так заховалися мудро обоє,

ІЦо потім уже й не знайшлися ніколи.

Поки на чужині я довго блукав,

Ганявся за мріями, долі шукав,—

Занудилась дома, ждучи мене, мила І шлюбне убрання для себе пошила,

Та, любо обнявшися, тішилась з ним —

З дурнішим із дурнів, з своїм молодим.

Яка ж моя люба хороша — ясна!

Не гине з очей мені постать дивна.

Очиці — фіалки, а устонька — квіти,

Вік будуть палати, вік будуть зоріти!

І я се кохання отак змарнував! —

Із дурнів дурнішим себе показав!

31

Я бачу світ пишний і неба сіяння,

Лагідний вітрець і весни розцвітання,

Долину розкішну, квіток коливання,

Іскриться та сяє роса на них рання,

Скрізь — люди радіють, скрізь — бачу втішання. А я?., я хотів би в могилі лежать І мертвую любку в обіймах держать!

35

Як я з милою розставсь,

З того часу не сміявсь;

Чув я жарти, чув я сміх,

Та сміяться сам не міг.

Як же втратив я її,—

Сльози виплакав свої;

В серці жаль, нудьга німа,

А на очах сліз нема.

37

Філістери гарно вбрані По полях, лісах гуляють,

Раді, скачуть, мов телята,

Літо краснеє вітають.

Погляд їх блищить,— дивують: «Як цвіте все романтично!» Довгі вуха наставляють:

«Як співає шпак велично!»

Але чорную запону Почепив я на віконці,—

Бо до мене завітали Марища при яснім сонці.

То з підземної країни Встало давнєє кохання,

Сіло й плаче біля мене...

Серце рвуть його ридання!

38

Багато з забутого часу Картин з домовини встає,—

Я згадую, як близько тебе Життя я провадив своє.

Блукав цілу нічку у мріях По вулицях я самотний, Зглядалися люди на мене,

Що я був мовчазний, смутний.

Вночі було краще,— безлюдні Всі вулиці в місті були;

Я тільки та тінь моя власна Мовчазно по вулиці йшли.

По бруку так швидко ступав я, І крок мій навколо лунав,

А місяць на мене з-за хмари Поважно згори поглядав.

Ставав я край дому твойого, Дививсь у віконце твоє.

Так пильно дивився угору,

І серденько рвалось моє.

Я знаю, що ти виглядала Частенько на мене з вікна,

А я, весь промінням облитий, Стояв, мов колона сумна.

39

Хлопець кохає дівчину,—

Та другий миліше їй був;

Другий взяв іншу дружину, Першую ж милу забув.

З жалю та мила звінчалась З першим, хто трапився, так,

З ким вона й зроду не зналась,— Гине забутий юнак.

Давня се байка, здається,

Все ж вона вічно нова —

І як до кого прийдеться,

Серце тому розбива!

42

Сиділи ми, любко, обоє У легкім човенці своїм.

Ніч тиха була, ми з тобою Плили геть шляхом водяним.

Ми острів заклятий стрівали, Ген-ген в сяйві місяця мрів,