Леся Українка - Том 2

дивилась...

На самому краю неба, за низьким очеретом поля, палав огненною цятою золотий хрест на білій дзвіниці, на християнській церкві... Той хрест побачила богиня.

Я почув за собою тремтяче, довге зітхання, подібне до тремтіння порваної струни,— і коли я знов обернувся, від німф не зосталося й сліду... Широкий гай зеленів, як і перше, і тільки де-не-де, крізь гілля, крізь ту щільну його плетеницю, видніли, розтавали клубки чогось білого. Чи то були туніки німф, чи то здіймався туман зо дна долин,— не знаю.

Та як же мені було жаль тих богинь, що зникли!

С. Я. Надсон

* *

*

Про любов твою, друже, я марив не раз, і від мрій отих серце так радісно билось, та прихильний твій погляд стрічав — і в той час так тривожно і сумно на серці робилось.

Я боявся, що порив хвилевий мине і химерний прихильності сполох погасне, і лишить сиротою подвійним мене при тій мрії-мані про щось ясне та щасне.

Наче я що чуже, не питаючи, взяв, наче ся несподівана дружняя ласка тільки привид, що раптом свінув та й пропав, нетривкий, мов луна, неправдивий, мов казка.

І немов ненавмисне спинивсь на мені довго так отой погляд блакитний, лагідний, се він мариться серцю у хворому сні — з неминучим світанням він зникне безслідний...

Так у спеку в пустелі мандрівці трудні, хоч і бачать оазу, не вірять у тривок:

«Се десь марево млисте в ясній далині набить раєм облудним, немов на спочивок».

Адам Міцкевич

З ПОЕМИ «КОНРАД ВАЛЛЕНРОД»

Вілія, що наші струмочки приймає,— Дно золотеє, личко блакитнеє має; Гарна литвинка, що бере в ній воду,— Серцем чистіша, кращу має вроду.

Вілія в милій Ковенській долині Серед тюльпанів та нарцисів плине;

У ніг литвинки весь цвіт молодинів Од рож красніший та од тюльпанів!

Вілія гордить долини квітками,— Німану шукає, коханця свойого; Литвинці нудно поміж литвинами,

Бо покохала юнака чужого...

Німан в раптові ухопить обійми,

Несе на скелі та дикі простори,

В лоно холодне свою любу прийме,

І гинуть разом у глибокім морі!

Отак чужинець і тебе ухопить,

З рідного долу литовинку бідну!

Хвиля забуття і тебе потопить,—

Але смутнішу, але безрідну!

Ні серце, ні хвиля ради не приймає: Дівчина любить, а Вілія плине...

Вілія в любім Німані зникає,

Дівчина в вежі пустельничій гине!

Марія Котпніцька

і

Я ТОСКУЮ...

Я тоскую! о прерванных песнях грущу.

В песнях тихих моих слов досказанных нет,

Но хоть скованным, сдавленным словом хочу Душам близким подать мой далекий привет.

Мы не знаєм друг друга, но волей судьбы Вы печали родством сочетались со мной,— Так береза, стоя за порогом избы,

С ней роднится печалью и песнью одной.

Я тоскую о тихом том вздохе моем,

Что уснувшие розы лелеет в садах,

Но от молний ума превращается в гром И в ответ себе гром вызывает в сердцах.

Я тоскуюі я жаЖду родных мне сердец, Этой лютни живой, этих струн дорогих,

Я сыграла бы новую песню на них И грустна была б лютня, и грустен певец...

2

АХ, ЗАЧЕМ!..

Ах, зачем наших дубов наряд вековой Не от грома сломался весной?..

Отчего его листвой зеленой, густой Не покрыли могилы святой?

По листочку, по ветке в дубовом лесу Ветер-хищник разграбил красу...

И не может восстать из молчанья оков Сила нашпх полей и лесов...

з

ЦВЕТЫ

Сейте семя красоты,

пусть взойдут цветы!

Роєм легких мотыльков пусть летят мечтьг.

Навестит весна народ,— станет смело тот,

Кто земле родной принес хоть венок из роз.

4

В ВЕРОНЕ (На могиле Ромео и Джулъетты)

Словно к храму, йду я к любви алтарю,

Песен жаром и сердца тоскою горю.

Солнце сыплет свои золотые цветы,

В виноградниках ветер колышет листы...

О Джульетта!

Издалека йду. Там, в родной стороне,

О тебе шум берез пел таинсцвенно мне.

Там в бессонные ночи рыдал соловей Песней страсти, как здесь, на могиле твоей,

О Джульетта!

Кто мне путь указал? Трепет сердца в огне, Поцелуи, что вдруг раздались в тишине,

Роза та, что в объятья звала к себе день,

Белых крыльев голубки дрожащая тень.

О Джульеттаї

И хотелось, как раненой ласточке, мне К этим камням прильнуть и увидеть во сне Чары лунных ночей, аромат и цветы,

Страгти сдержанной дрожь, тайной неги мечты,

О Джульетта!

А теперь я тебя о прощеньи молю:

Не цветы и не сладкое слово «люблю»

Одинокая я принесла тебе в дар,

А молчанья тоску, слез невылитых жар...

О Джульеттаї

Генріх Гейне З «КНИГИ ПІСЕНЬ»

ЛІРИЧНІ СПІВАНКИ

(Lyrisches Intermezzo)

1

Коли настав чудовий май, Садочків розвивання,

Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май,

І пташок щебетання,

Тоді я милій розказав Мою журбу й кохання.

З

І рожу, й лілею, і сонце, й голубку Я все те, здавалось, любив до загину. Тепер не люблю їх,— одну маю любку, Дівчину-рибчину, перлину єдину; Вона-бо кохання первісточка гожа,—

І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.

5

Твоє обличчя любе, миле,

Колись мені щоночі снилось, Тепер обличчя янголине Бліде — від жалю так змінилось; Смерть поцілунок свій положить Блідий на устоньках прекрасних, І згасне те небесне світло,

Що сяє. в оченьках тих ясних.

Обличчям до мого обличчя склонись, Хай сльози поллються в нас спільно, І серцем до серця мого притулись, Хай пломінь єднається вільно.

Коли наші сльози джерелом буйним В велике те вогнище зринуть,—

Я хочу востаннє тебе обійнять 1 з жалю-кохання загинуть!

8

ІІа пебі нерухомо Зірки ясні стоять Літ тисячі і любо Зглядаються, зорять.

Хороша в зірок мова,

Багата і ясна,

Та тільки невідома Філологам вона!

Я ж тую мову знаю,

Мені вона своя,

Коханої обличчя — Граматика моя!

9

Тебе, моя любко єдина,

На крилах пісень понесу

Над Ганг,— там розкішпа країна,

Там знаю долипу-красу.

В саду там при місячнім світлі Чудовії рожі цвітуть;

Там лотосу квітки розквітли, Сестрицю свою вони ждуть.

Сміються фіалочки гожі,

Глядять в небеса на зірки,

І тихо шепочуться рожі,

Запашнії кажуть казки.

Біжать, поступаючи злегка,

Газелі стрункі, сторожкі;

Шумлять і лунають здалека Ті хвилі святої ріки.

Там сядемо, любко, з тобою Де пальми красують ставні.

Нап’ємось кохання й спокою, Присняться нам сни чарівні.

12

Ти не любиш мене, ти не любиш мене, Я не дуже за теє журюся;

Як погляну на личенько любе, ясне,

То веселий, мов цар, я роблюся.

Ненавидиш