Леся Українка - Том 2

Чи то ж пробачать нам боги за теє?

Перший

На ділі каймося, не на словах.

Робота стає ще живішою.

Третій

От і не видно, як кінець роботії Не так воно вже й тяжко!

Четвертий

Ба, не тяжко, як підмурівок є, кутки й остої!

А ти б спочатку взявся.

Третій

Я б і взявся, якби мене покликано спочатку.

А чом же ти не брався?

Четвертий

Я не вірив, що з того мурування буде діло.

Третій

Чому ж тепер повірив?

Четвертий

Я не знаю.

Щось наче вдарило мене по серці, як я почув свирілі сеї голос.

Робота вже майже доходить до кінця, коли Орфей раптом перестав грати. Юрба спиняється а роботою.

Четвертий

Щось потемніло наче.

Другий

Вже ж бо вечір.

Перший Ой лихо! Що, коли надійде ворог? Третій

Втікаймо!

Четвертий

Що, як в засідках засів?

П’ я т и й

Що, як перейме нас?

Шостий

Ховаймось в місто. Се безпечніше: мур уже чималий.

Юрба ховається в місто за мур.

Орфей

(до Зета і Амфіона зо страхом і докором)

Товариші! Ви стоїте без діла?

Вже вечоріє! Вже роса упала!

Амфіон (здержуючи тривогу, розважно)

Нічого. Посвіжіло, се і краще.

Тепер ми, відпочивши, надолужим.

Зет

(обернувшись і глянувши на мури)

Гей, браттяі Диво сталося, дивіться! Адже ж таки послухало каміння!

[2/II 1913, Єгипет]

III

ПРО ВЕЛЕТА (Казка)

Давно, в дитячий любий вік, в далекім ріднім краю я чула казку. Чула раз, а й досі пам’ятаю.

Мені її розповідав малий сільський хлопчина без тенденційної мети,

бо він же був дитина.

Ні, він розказував її з простотою святою (я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку вечірньою порою, в той час, як захід розпалив пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував стареньку нашу грушу,

і щось таємне і жаске нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава, що тихо майоріла,

і гаю дальнього стіна, що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій ми певності не мали,— хто знав, про що її гілки «на мигах» промовляли?

А найстрашніші нам були оті ставні тополі, що вшикувалися в ряди,— запевне, з злої волі!

Бо все те, запевняв Лаврін (так приятель мій звався), зросло на велеті тому, що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись не тілом лиш, а й духом, всі людські пута й кайдани зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла ніяка міць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив, того Лаврін не відав.

Питала потім я й старих, та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тільки сном його накрив, пемов м’якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать,— ні, часом кара божа!

Спіткала велета у сні пригодонька негожа.

Ліг велет — думав, на часок, та й спить уже століття, землею заснітився весь і марить про страхіття.

Бо скористали вороги з його важкої млості, безкарно точать з нього кров і трощать білі кості.

Вже оснували тіло все залізними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами.

Не раз до серця глибини сягають хижі руки, а велет спить камінним сном, хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні наморщить густі брови, тоді стинаються й шумлять гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль, він трохи ворухнеться, по тілу корчі пробіжать, уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги, гадають: «Ет, примара І»

Але ущухне божий гнів, минеться й божа кара.

І встане велетень з землі, розправить руки грізні і вмить розірве на собі усі дроти залізні.

«Все, що налипло на йому, одразу стане руба...» — хлоп’я спинилось. Нам обом волосся стало дуба.

«Коли ж він встане?» — тремтячи, спитала я хлопчину.

«За рік, сто рік чи за безрік, а може, й в сю хвилину».

Тут раптом вихор налетів, і дерева здригнули.

Ми, як сполохані пташки, до хати враз майнули...

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе, то й казку сю згадаю.

ПОЕТИЧНІ

ПЕРЕКЛАДИ

1. С. Тургенев

НІМФИ

Я стояв перед гарним узгір’ям, що розкинулось півколом; молодий зелений гай укривав його з верху до низу.

Прозоро синіло над нами південне небо; сонце грало промінням з високості; далі, прикриті травою, гомоніли прудкі джерела.

І згадалось мені давнє оповідання про те, як першого року по різдві Христовім один грецький корабель плив по Егейському морю.

Час був південний... Тиха стояла година. Аж ось в високостях, над головою керманича, хтось виразно промовив: «Як будеш плисти біля острова, голосно покликни: «Умер величний Пан! '»

Керманич здивувався... злякався. Але як тільки човен полетів повз острів, він послухався, він покликнув:

— Умер! умер величний Пан!

І в ту хвилину, на відповідь тому гуканню, по цілому березі (а острів був безлюдний) знялось голосне ридання, стогін, жалібне проквиляння: «Умер! умер величний Пан!»

Мені згадалось те оповідання... І дпвна думка зави-тала до мене: «Що, якби й я гукнув ті слова?»

Але посеред тої радісної розкоші, що мене оточала, я не міг думати про смерть — і що мав сили гукнув:

— Воскрес! воскрес величний Пан!

І в ту ж мить,— о диво! — на відповідь моєму поклику, по всьому широкому півколу зелених гір, залунав одностайний раптовий сміх, знявся радісний гомін і плескіт. «Віп воскрес! Пан воскрес!» — гомоніли молоді голоси.

1 Грецький бог.

Все там, передо мною, зненацька засміялось ясніше сонця високого, жвавіше струмочків, що бриніли під травою. Почулась легка, поспішна хода, крізь зелену гущавину замигтіла мармурова біль хвилястих тунік, жива барва нагих тіл... То німфи, німфи, дріади, вакханки збігали з верхів’їв у долину...

Вони разом з’явились попід всім узгір’ям. Кучері в’ються по боговитих головах, зграбні руки здіймають угору вінки й тимпани,— і сміх, променистий, олімпійський сміх, рине й котиться разом з ними...

Попереду лине богиня... Вона вища й вродливіша від всіх,— тула за плечима, в руках сагайдак, на легких кучерях серп-молодик...

Діано, се — ти?

Коли се богиня спинилась... і в ту ж мить, слідом за нею, спинилися всі німфи. Дзвінкий сміх завмер. Я бачив, як обличчя богині раптом заніміло, смертельно зблідло; я бачив, як скам’яніли їй ноги, як невимовний жах розкрив їй уста, розширив очі, що дивились в далечінь... Що вона побачила? Куди вона дивилась?

Я обернувся в той бік, куди вона