Леся Українка - Том 2

вір в кохання наше, Вір, що завжди будем вкупці!»

ІЛЬЗА

Зовуся я Ільза-принцеса,

Зовуть Ільзенштейном мій дім; Хто щастя захоче дізнати,—

До мене в мій замок ходім!

Голівоньку там тобі змиє Джерело ясної води,

Там всі свої жалі забудеш,— Мій смутний молодче, ходи!

Впадеш там в кохані обійми На білії груди мені,

І мріями будеш літати У давні часи чарівні.

Я так тебе пестити буду,

Тебе покохаю сама,

Як владаря Генріха свого,—

Вже ж Генріха мого нема.

Хай мертві лежать в домовині,— Живим треба в світі пожить;

А я ж бо вродлива, мов квітка,

І серце веселе тремтить.

Ходи лиш до мене до замку,

З кришталю мій замок ясний, Там лицарі, й панни, і джури Заводять таночок дивний.

Шумлять там шовкові убрання, Залізні остроги дзвенять,

Там карлики грають у сурми, Там бубни й сопілки бринять.

Як Генріха, владаря свого, Отак я й тебе обійму;

Як сурма, було, загукає, Затулюю вуха йому!..

ГІРСЬКА ІДИЛІЯ І

На горі стоїть хатина,

Там живе гірняк старий;

Там шумить ялина віттям, Світить місяць золотий.

Крісло єсть у тій хатині,

Все в мережанні дивнім,

Хто сидить там, той щасливий, Я — щасливцем був таким!

На ослінчику дівчатко,

Я держу її ручки;

Оченята — сині зорі,

Квіт рожевий — устоньки.

І в тих любих синіх зорях Бачу я небесний світ,

І кладе лілейний пальчик, Хитра, на рожевий квіт.

Ні! нас мати не побачить,— Пильно так вона пряде;

Батько гра собі на цитрі Й пісню давнюю веде.

І дівчатко шепче тихо,

Тихо, ледве чуть мені,

Все розказує про справи Ваговиті, таємні:

«А тепер бабуся вмерли,

І не ходимо ми вже На стрілецький двір у Гослар, Ой там надто хороше!

Живемо ми тут самотні На холодному шпилі,

А зимою сніг засипле.

То й зовсім ми як в труні.

Я ж дівчина полохлива,

Мов дитина, боязка,

Я боюсь гірського духа,

Що вночі людей ляка...»

Раптом любка мила вмовила, Як сказала ті слова,

І від страху оченята Рученьками закрива.

Гомонить гучніш ялина, Веретенечко шумить.

І дзвенить до того цитра, Пісня давняя бринить:

«Сила зла, дитино люба,

Не страшна зовсім тобі!

День і ніч ти маєш, любко, Янголяток при собі!..»

II

У вікно рука зелена Від ялини стукотить.

Місяць, той підслухач тихий, Шибки світлом золотить.

Батько, мати вже поснули, Вже не чути їх обох;

Але ми собі кохано Розмовляємо удвох:

«Щоб то ти молився часто,

Не йму віри я тобі,

Ти порушуєш устами,—

Та не молишся тоді.

Той холодний рух, недобрий, Завжди він страшний мені.

Але страх той розганяють Погляди твої ясні.

Чи ти маєш віру праву?

Маєш ти закон твердий?

Віриш ти, що є небесний Бог отець, син, дух святий?»

«Ох, дитино, як малим я Ще на лоні неньки був,

Вірив я, що бог отець є,

Силу й добрість бога чув!

Знав, що бог хорошу землю Й гарний люд на ній створив, Сонцю, місяцеві й зорям Путь одвічну призначив.

Як підріс я, любко мила,

Більше розуму вже мав, Зрозумів тоді я більше,

В бога сина вірить став;

В сина любого, що любо Нам провадив про любов,

І за теє, як звичайно,

На хресті пролив він кров.

А тепер дійшов до літ я,

І читав, і мандрував,

Я в святого духа віру Щирим серденьком прийняв.

Дух святий із давніх-давен Та й тепер вчиня дива,

Він ярмо неволі й замки Злих тиранів розбива;

Давні смертні рани гоїть, Відновля людські права,

Поміж ЛЮДОМ чесним, добрим,а-Рівність, воля настава.

Дух святий жене темноту І химери чорні пріч,

Що псують кохання й втіху, Дражнять нас і день і ніч.

Збройних лицарів багато Дух святий собі обрав,—

Щоб його чинили волю,

Душу їм одважну дав.

Дорогі мечі в них сяють, Корогви святі у них!

Ти б хотіла, любко, бачить Гордих лицарів таких?

Ну, поглянь на мене, любко, Сміло глянь і поцілуй,

Бо святого духа лицар,

Сам такий я,— не здивуй!»

III

За ялину зелененьку Тихо місяць заховавсь,

А в кімнаті огник блимав, Ледве-ледве прокидавсь.

Та в моїх блакитних зорях Ясне проміння сія, Рожі-устонька палають,

Люба дівчина мовля:

«Люд маленький, гурт дідочків Наше сало й хліб займа, Покладем надвечір в бодню,

А на ранок вже й нема.

Ті дідки щораз приходять З молока сметанку пить,

Не накриють потім глеків,— Кицька решту докінчить.

Отже, кицька наша — відьма,— В горобину ніч тіка На закляту скелю,— башта Там стоїть, стара така.

Замок був там; зброї поблиск, Сміх і співи там гули,

Пані, лицарі та джури В коло з світочами йшли.

Закляла людей і замок Чарівниця зла колись;

Тільки звалища зостались І сичі там завелись.

Та казали так бабуся:

«Як на певнім місці стать,

В певний час вночі на скелі Певне слово проказать,—

Знову ясним замком стануть Всі руїни ті сумні,

Пані, лицарі і джури Поведуть танки дивні;

Хто ж те слово скаже,— того Замок буде й люди всі,

Сурми й бубни честь заграють Молодій його красі».

Так цвіли картини-мрії На тих рожах-устоньках,

1 блакитнее проміння Грало в синіх зіроньках.

Почала мені на пальці Мила злотий кучер вить, Пестить, грається, цілує, Усміхнулася й мовчить.

Речі всі в хатині тихій Щиро дивляться на нас,—

І здалось мені, що бачив Шафу й стіл я вже не раз.

Б’є дзигар поважно й мило, Цитра,— чується мені,— Почина сама бриніти,

І сиджу я, мов у сні.

От тепера час той певний,

В місці певнім я сиджу —

І, здається, я от зараз Певне слово те скажу.

Чи ти бачиш, любко мила, Північ міниться й тремтить! Давня скеля пробудилась, Став з ялиною шумить.

Духів спів і бренькіт цитри

Із розскелини луна,

Раптом гай квіток з’явився, Наче ярая весна.

Квіти сміливі, непевні,

Листя дивне і буйне,

Пахнуть, красні-ясні, в’ються, їх жага додолу гне.

Рожі, наче дикий пломінь, Раптом блиснули в гаю,

1 знялись лілеї к небу,

Мов колони з кришталю.

Зорі, мов великі сонця,

Погляд любий, палкий шлють, В келих лілії великий Променисті хвилі ллють.

Але ми з тобою, любко,

Теж змінилися в сей час: Злото, шовк, походні ясні Сяють скрізь навколо пас;

Ти принцесою зробилась, Замість хати замок став,

Пані, лицарі і джури,

Танці... гомін залунав.

І те все моє: той замок,

Ти і люди тії всі,

Бубни й сурми честь гукають Молодій моїй красі!

З ЦИКЛУ