Роберт Лоуренс Стайн - Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри, Роберт Лоуренс Стайн

суботи на дні народження Шері. Тримаючи по одному в кожній руці, Грег втупився в них, сподіваючись побачити щось нове, щось таке, чого він не помічав раніше.

Але фотографії не змінилися. На них все ще було її дерево, її подвір'я, зелене у сонячному світлі. Але не було Шері. Нікого на тому місці, де стояла Шері. Ніби об'єктив пройшов крізь неї.

Дивлячись на фотографії, Грег випустив крик болю.

Якби ж то він ніколи не заходив до будинку Коффманів.

Якби ж то він ніколи не крав камеру.

Якби ж то він ніколи не фотографував нею.

Якби ж то... якби ж то... якби ж то...

Перш ніж він усвідомив, що робить, він розірвав обидва знімки на крихітні шматочки. Голосно задихаючись, здіймаючи груди, він розірвав знімки й дозволив шматкам впасти на підлогу.

Коли він розірвав обидва знімки на крихітні клаптики паперу, він кинувся обличчям вниз на ліжко і заплющив очі, чекаючи, поки серце перестане калатати. Чекаючи, коли пройде важке почуття провини й жаху.

Через дві години біля його ліжка задзвонив телефон.

Це була Шері.

Двадцять п'ята глава

- Шері, невже це справді ти? - прокричав Грег у слухавку.

- Так. Це я! - Вона була здивована, так само як і він.

- Але як? Я маю на увазі... - Його думки не вкладалися в голові. Він не знав, що сказати.

- Твої здогадки не гірші за мої, - сказала йому Шарі. - Зачекай хвилинку.

І він почув, як вона відійшла від телефону, щоб поговорити з матір'ю.

- Мамо... перестань плакати. Мамо, це справді я. Я вдома.

Через кілька секунд вона повернулася на лінію.

- Я вдома вже дві години, а мама все ще плаче і здається не збирається спинятися!

- Мені теж хочеться плакати, - зізнався Грег. - Я просто не можу в це повірити! Шері, де ти була?

На довгу мить настала тиша.

- Я не знаю, - нарешті відповіла вона.

- Як так?

- Я справді не знаю. Це було так дивно, Грег. Щойно я була на вечірці з нагоди свого дня народження. А наступної миті стою перед своїм будинком. І минуло бляха два дні. Але я не пам'ятаю, що мене не було тут. Чи я була десь ще. Я не пам'ятаю взагалі нічого.

- Ти не пам'ятаєш, як зникла? Або як повернулася? - запитав Грег.

- Ні. Нічого, - відповіла Шері, її голос тремтів.

- Шері, ті фотографії, які я зробив, пам'ятаєш? Тою бісовою камерою? Ти була невидимою на них...

- А потім я зникла, - сказала вона, закінчуючи його думку.

- Шері, як ти думаєш?

- Я не знаю, - швидко відповіла вона. - Мені треба йти. Тут поліція. Вони хочуть мене допитати. Що я їм скажу? Вони подумають що у мене амнезія або я збожеволіла, або ще щось.

- Я не знаю, - сказав Грег, абсолютно спантеличений. - Нам треба поговорити. Камера... камера...

- Я не можу зараз, - сказала вона йому. - Може, завтра. Гаразд?

Вона крикнула матері що їде.

- Бувай, Грег. Побачимося.

І поклала слухавку.

Грег поклав слухавку на місце, і сів на край ліжка й довго дивився на телефон.

Шері повернулася.

Вона повернулася близько двох годин тому.

Дві години. Дві години. Дві години.

Він перевів погляд на радіо з годинником біля телефону.

Лише дві години тому він розірвав два знімки невидимої Шері.

У його голові роїлися дикі ідеї, божевільні ідеї.

Чи повернув він Шері тим, що розірвав фотографії? Чи означало це, що камера стала причиною її зникнення? Камера спричинила всі ті жахливі речі, які з'являлися на її знімках?

Грег довго дивився на телефон, важко думаючи.

Він знав, що повинен зробити. Він мав поговорити з Шері. А ще він повинен був повернути камеру назад.

******

Наступного дня він зустрів Шарі на дитячому майданчику. Сонце пливло високо  в безхмарному небі. Вісім чи дев'ять дітей галасливо