Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

Уже не першу жертву знаходять на вулицях міста. Жорстокий вбивця полює на молодих привабливих дівчат і душить голими руками… Маніяком може виявитися хто завгодно, навіть колишній кримінальний репортер столичної газети Андрій Шкарада. Тільки щаслива випадковість допомагає йому довести своє алібі. Але він розуміє: у кам’яних джунглях полює хижак. Його треба зупинити. Тож Андрій починає власне розслідування. Тим часом сезон смертей триває…

Андрій Кокотюха

Осінній сезон смертей

Обережно! Ненормативна лексика!

Передмова

Криваві сенсації грішного міста

Настирний дзвінок у двері. Сонячне світло ріже очі. Голова розламується з похмілля. А в кімнату вже суне купа людей у міліцейській формі, які вимагають щиросердно зізнатися в жахливому злочині…

Так почався перший після відпустки робочий день пересічного київського журналіста. Ім’я – Андрій Миколайович Шкарада. Рік народження – 1970-й. Сімейний стан – розлучений. Посада – кореспондент відділу культури газети «Міські новини». Обвинувачується у зґвалтуванні і звірячому вбивстві дівчини, Наталії К.

Здається, столичні мешканці звикли до всього: тут трапляється вісім убивств на добу і більшість – на побутовому ґрунті або під час кримінальних «розборок». Однак цього разу Київ паралізовано страхом і відчаєм. У студентському містечку орудує маніяк, обличчя якого відбилося в зіницях нещасних задушених жертв – Тетяни, Слави, Наталії, Світлани. Хто він, цей психічно хворий чоловік, який тероризує велике місто? Черговий Чикатило, Онопрієнко, маніяк з Окружної? І де шукати його слід?

Андрій Кокотюха, маестро детективної прози, веде нас темними київськими вулицями, де вогні ліхтарів і неонових вивісок відбиваються в осінніх калюжах. Звичайний гуртожитський мурашник, з його постійним гармидером, де ніколи не вщухає дикий музичний ритм, тупотіння ніг і грюкання каструль на кухнях. Тут п’ють шампанське і горілку, грають у карти, розповідають похабні анекдоти, лаються, б’ються й кохаються. Кожний парубок – вічний шукач пригод, і кожна дівчина в міні-спідничці і з червоною помадою на губах – легка здобич. У цьому місті пороку сучасні Адами і Єви давно забули про невинність, пізнавши солодкий і повабний гріх. Лише глибокої ночі стихає це вселенське гульбище, і тоді на полювання виходить Він і вершить свою темну справу.

У цієї криваво-моторошної історії – кілька зацікавлених сторін. Городяни, звісно, хочуть спокійно ходити вулицями, не сахаючись власної тіні. Міліція традиційно прагне зберегти честь мундира і чимшвидше розкрити морочливу справу, схопивши першого, хто потрапить під руку, і не надто дбаючи про справжні докази. А журналюги, як завжди, шукають дешевих сенсацій, щоб заповнити ними шпальти «жовтих» видань і прославитися завдяки резонансному матеріалу.

Вести власне розслідування паралельно із правоохоронцями Андрія Шкараду спонукає не лише мисливський азарт та смак до ризикованих авантюр. Для колишнього кримінального репортера розкрити серію злочинів – означає не тільки зняти з себе тяжкі підозри, а й прийняти виклик підступного вбивці і довести, що в цій химерній грі із законом виграє розумніший і той, хто опиниться на кілька кроків попереду.

Чи вдасться герою поставити крапку у смертоносному ланцюгу й вивести маніяка на чисту воду? Затамувавши подих, ми спостерігаємо, як вправні пальці журналіста клацають по клавіатурі, розрізнені припущення складаються у версії, за ними ось-ось прогляне розгадка. А в той самий час чиясь невміла рука виводить у загальному зошиті карячкуватим почерком слова любові і слова ненависті, у яких – і власне виправдання, і вирок сучасному суспільству, що втоптує в бруд найсвятіше й найчистіше почуття. Адже зворотним боком Любові є Божевілля, як нагадує нам автор в епіграфі до роману, цитуючи французького есеїста Мішеля Монтеня.

Якщо ви шукаєте жорсткої правди життя, нуртування темних пристрастей, гострих колізій моралі і закону – то «Осінній сезон смертей» написано саме для вас. Андрій Кокотюха вміє приголомшити, заплутати, пустити читача хибними стежками, приспати його пильність, щоб у фіналі вразити безжальною ясністю фактів. І ми знімаємо капелюха, захоплені талантом письменника, який розповідає нам історію про життя, любов і смерть так майстерно, що від неї не можна відірватися ані на хвилину.

Софія Філоненко, доктор філологічних наук

Автор хоче вірити, що всі дійові особи, навіть працівники міліції, не мають і не матимуть реальних прототипів, а сюжет від початку до кінця – плід авторської уяви

* * *

Кохання – це різновид божевілля.

Мішель де Монтень

Частина 1

Третя жертва

1

Інколи місто скидається на величезного дрімливого звіра.

А люди – на кров’яні частинки. Носяться артеріями та венами вулиць, цілий день даючи тварині живучу енергію. Надвечір вони поволі загасає, даруючи гігантові бажаний спокій – ненадовго, до ранку… І так із року в рік, зі століття в століття…

Маячня, скажете? Але такі асоціації можна вибачити: п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються – мало, що може стукнути в хмільну голову! А я зараз п’яний. Доза алкоголю поки що сумісна з життям, навіть робить його прекрасним. Я лечу – мчу в таксі крізь Велике Місто, що поринає в сон.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилом і пасажирами – мною та моїм так само п’яним приятелем Сєвою – можна назвати вечерею монстра. Смішно, скажіть же, хіба ні? Звірюга згамав нас, а тепер перетравлює, засинаючи. І ми, перетравлювані, мчимо стравоходом – центральною вулицею… Як вона, в дідька, зветься?… Допилися… Хоч не так уже й допилися: просто радянські назви київських вулиць міняються на українські незалежні, але ми в такому віці, що тримаємо в пам’яті саме ті, совкові, тож заплутатися тут не штука. Дивно, що таксист не знає, як вони називаються тепер, а молодий же хлопчина, піонером точно був, хоч комсомол навряд чи застав… Ну їх, згадки про радянські вулиці, тягнуть за собою прикрі спогади. Повертаємося в сьогодення.

А в ньому несемося ми, на жаль, у пряму кишку. Щоб нас викинуло в одну з клоак-околиць, як годиться решткам і покидькам. Місто, між іншим, – живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, жопа. У місті багато таких клоак-околиць, якщо вже так хочете – задниць… Стоп, це виходить, що в цього звіра багато гузиць?

Я зареготав так несподівано, що водій повернувся до мене, на хвильку переставши стежити за дорогою. Своїх думок про місто-звіра я, мабуть,